УДК 93/94 (477.54)
ББК Т63.3 (4Укр–4Хар–2)
БАЛАКЛІЯ
_______________________________________
© І. Я. Мірошніков, Д. Ф. Клочан, М. М. Субота
Балаклія — місто районного підпорядкування, центр Балаклійського району, розташоване на південний схід від м. Харкова, залізнична станція на лінії Москва — Донбас. Відстань до Харкова залізницею — 84, шосейним шляхом — 95 кілометрів. Місто зв’язане автобусним сполученням з Харковом, а також з багатьма селищами і селами району. Населення — 30,2 тис. чоловік.
Територія, де тепер розташоване місто, була заселена з часів неоліту. Поблизу міста до наших днів збереглися сліди двох неолітичних стоянок, поселення періоду бронзи та раннього залізного віку, а також скіфський курган (IV—III ст. до н. е.). В перших віках нашої ери тут кочували сарматські племена, рештками яких е багате поховання (І—II ст. н. е.). Знайдено тут також сліди поселення салтівської культури (VIII—IX ст. н. е.).
Родючі землі, буйні пасовища, багатий тваринний світ, озера та ріки — все це приваблювало сюди людей. Недарма річка, від якої пішла назва нинішнього міста, Буликлея в перекладі з татарської мови означає «рибна річка».
У середині XVI століття на Осколі і на Дінці російським урядом було встановлено сторожову службу. Сім варт, поставлених у 1571 році, мали повідомляти війська про наближення татар. На підвищенні, в гирлі ріки Балаклійки, стояла тоді третя варта, яка спостерігала за місцевістю, розташованою за 20 верст вгору і за 15 верст вниз від Шебелинського броду, вздовж р. Дінця.
Заселення території майбутнього міста українцями почалося вже в першій половині XVII століття. Зокрема, про те, що на річці Балаклії «черкаси стоять станами і пасіки будують і різними промислами володіють», писали мешканці Чугуєва цареві Михайлу Федоровичу, який у своїй грамоті від 15 травня 1647 року звелів чугуївському воєводі виселити їх знову на «Литовську землю».
Влітку 1663 року на цьому місці оселилося кількасот чоловік, що прибули з-за Дніпра на чолі з отаманом Я. С. Черніговцем. Тоді ж було побудовано острог-фортецю і житлові приміщення. Через рік Я. Черніговець повідомляв бєлгородського воєводу, що він з поселенцями заснував місто Балаклію з 150 дворами, в яких живуть 200 сімей, і що населення ще прибуває. В інших документах Балаклія названа слободою.
В 1683 році під час перепису сіл і міст Слобожанщини про Балаклію писалось, що тут був Малий городок — рублений замок з дубу, оточений валом у два сажні заввишки, навколо якого тягнувся рів завглибшки в півтора сажні. Довжина стіни Малого городка з баштами становила 110 сажнів (232 м). Від Малого городка починався Великий городок. Стіна Великого городка була близько 620 сажнів завдовжки. За нею — рів у півтора сажні завглибшки, стіни якого були обкладені сосновими кругляками; понад ровом — вал в один сажень, а на ньому острог з дубового дерева заввишки в півтора сажня. Від кутової башти Великого городка з ногайської сторони навколо посаду тягнувся частокіл з соснового дерева в півтора сажня, завдовжки в 240 сажнів.
Населення Балаклії в ті часи розселялося головним чином там, де тепер вулиці Першотравнева, Жовтнева, Шевченка, верхня частина вулиці Леніна. Там, де побудоване соціалістичне містечко, був вигін, за яким простягалися городи і поле. З північного заходу на південний схід пролягав грунтовий шлях, який називали Кримським, або Чумацьким. Цей шлях був одним з відгалужень Муравського шляху.
Переселенці, що заснували Балаклію, входили до складу Балаклійського полку, який утворився близько 1669—1670 років. До цього полку входили також сотенні міста Зміїв, Дворічна, Маяцьк, Цареборисів. У 1677 році територія полку була віднесена до складу Харківського, а згодом новоствореного Ізюмського полку.
У складі Балаклійського, а потім Харківського та Ізюмського полків населення слободи активно боролося з татарами. Балаклійці, як підкреслюється в одному з документів, «били, де тільки могли, ненависних татар».
Господарському розвитку міста дуже перешкоджали напади татар. «Жити не можна, харчуватися нічим, через напади татар не можна орати»,— так писав тодішній житель Балаклії.
Основним господарським заняттям населення було землеробство. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь та інші зернові культури. У найбільш урожайні роки з десятини збирали по 35 пудів жита, по 25 пудів озимої пшениці, по 35 пудів ячменю. Жали тоді серпами, молотили ціпами, віяли лопатами або змивали водою, а потім сушили. Зерно здебільшого зберігали в ямах, обкладених дошками та соломою. Населення займалося також городництвом. Велике місце у господарстві займало тваринництво, а також різні промисли: рибальство, мисливство, бджільництво.
Розвивалися в місті і ремесла. Ремісники вичиняли шкури для взуття та сідел, овчини для кожухів, шили взуття, одяг, головні убори тощо. Виготовляли також дьоготь, смолу, випалювали вугілля для кузень. Заможні козаки мали свої винокурні. Деякі з них виготовляли скло, яке постачали і в інші міста. У другій половині XVIII століття в Балаклії вже бувало по два базари на тиждень і по 5 ярмарків на рік. Сюди приїздили купці з Харкова, Бєлгорода, Ізюма, донських станиць. На базар везли ремісничі вироби, сільськогосподарські продукти, коней, худобу. Багато жителів Балаклії чумакувало. Чумаки привозили сіль і рибу. Купці привозили одяг, взуття, металеві вироби, тканини, шовк та інші вироби.
За соціальним станом населення Балаклії, як і інших міст та сіл Слобідської України, не було однорідним. Вже перші переселенці, що прибували сюди, мали різний достаток. Деякі з них, що приходили без будь-якого майна, відразу потрапляли в кабалу до старшини та заможного козацтва. Так створювався прошарок підпомічників, підсусідків та інших груп залежного населення.
За переписом 1732 року, в Балаклії налічувалося 211 чол. старшин і козаків, 770 підпомічників, 107 підсусідків, 89 «робітних людей». Цей перелік населення говорив про його класову структуру. Поряд із старшинами та козаками, як бачимо, тут фігурують підпомічники, які несли ряд обов’язків по забезпеченню козаків під час походів, піддані ж черкаси та підсусідки фактично були на становищі кріпаків. З цього перепису відомо, що на чолі Балаклійської сотні стояв тоді Степан Лісаневич, який був великим землевласником.
Козацька старшина володіла і різними угіддями, на яких часто використовувала працю селян, збіднілих козаків та «робітних людей». Все це призводило до гострих соціальних конфліктів. Про участь трудящих Балаклії в антикріпосницьких виступах свідчать численні документи. Восени 1670 року вони підтримали повстання Степана Разіна. Повстання у місті розпочалося у жовтні. Очолили його Андрій Огонь та Марко Линник.
Після придушення повстання почалась люта розправа не тільки над повстанцями, але і над тими, хто їм співчував. Закутого у кайдани сотника Балаклії Андрія Огня відправили до Харкова, де після жорстоких катувань повісили. Крім нього, було повішено ще 17 жителів міста — активних учасників повстання.
Широкий відгук у Балаклії мала і селянська війна під проводом К. Булавіна. Влітку 1707 року, коли по Дінцю підіймався загін булавінців на чолі з С. Драним, мешканці міста приєдналися до повстання. Після розгрому загону царські війська вчинили люту розправу і над ними. Багато жителів Балаклії, рятуючись від карателів, втікало на Дон, підпалюючи маєтки поміщиків.
Дуже поширеними формами протесту народних мас проти гнобителів у період феодалізму були скарги на поміщиків. В одній із скарг, яку подали в 1761 році жителі Балаклії Катерині II, говориться про те, що Лісаневич захопив землі та громадські угіддя і примушує людей працювати на винокурні, на млині, возити дрова, ліс. Все населення повинно йому здавати щороку по 50 ліктів полотна і по 80 ліктів сукна, а кравці — безкоштовно шити одяг для його челяді. Мешканці Балаклії писали також, що Лісаневич вважає всіх жителів своїми кріпаками, які повинні відбувати щоденну панщину та платити оброк, а тих, хто ухиляється від виконання його наказів, суворо карає.
Після ліквідації у 1765 році слобідських козацьких полків старшина дістала нові привілеї, які наближали її до російського дворянства. Козаки ж і підпомічники були переведені в розряд військових обивателів.
У січні 1766 року населення Балаклії рішуче виступило проти запровадження подушного податку у зв’язку з переведенням їх з козацького стану у військові обивателі. Для приборкання непокірних негайно прибула гусарська команда. Вона заарештувала кількох найактивніших учасників виступу, яких жорстоко покарала перед силоміць зігнаними жителями Балаклії. Після цього всім десятникам та сотникам дали на підмогу по одному гусару і наказали ходити по дворах і збирати податок.
Знайшла відгук у Балаклії і селянська війна під проводом Омеляна Пугачова (1773—1775). Між Ізюмом і Балаклією діяли у цей період два загони повстанців, які вбивали поміщиків і знищували їхнє майно. Під впливом повстанців кріпаки відмовлялись відбувати панщину. Знову були послані царські війська, які розгромили повстанські загони.
У 1773 році в Балаклії було 862 двори, налічувався 5081 житель, серед них 4522 військові обивателі, 210 кріпаків, 68 служителів культу та інші.
У найтяжчому становищі перебували кріпаки. По 5—6 днів на тиждень вони мусили працювати на поміщика. Різні повинності на користь держави відбували і військові обивателі їх примушували на рік давати певну кількість возів для транспортування лісу, ремонтувати шляхи тощо. Важким тягарем для населення слободи було також перебування тут гусарського полку. З 1782 року Балаклія стала волосним центром Зміївського повіту, навесні 1817 року, коли на Харківщині почали насаджувати військові поселення, її було переведено у військове відомство. На території нинішнього Балаклійського району були розквартировані Серпухівський полк, командування якого перебувало у Балаклії, а також Борисоглібський та Таганрозький полки. Балаклія була перейменована за назвою розквартированого в ній полку на Новосерпухів. Ця назва зберігалася за нею аж до 1891 року.
Запровадження військових поселень викликало нову хвилю народного обурення.
Навесні 1818 року з Балаклії до Москви прибули військові поселенці L Линник та Г. Бандалет з скаргою на нові порядки. Але їх заарештували. У 1829 році населення Балаклії приєдналося до повстання Серпухівського полку, центром якого стала Шебелинка. Протягом шести днів повстанці вели уперту боротьбу проти військових властей. З багатьох населених пунктів, у т. ч. з Балаклії, вони вигнали офіцерів і захопили владу. Щоб придушити повстання, царський уряд послав сюди великі військові частини з артилерією. Проте згодом царизм приступив до ліквідації військових поселень. Військові поселенці були переведені в розряд державних селян.
Наприкінці XIX століття Балаклія залишалася невеликим населеним пунктом. Але розвиток капіталізму в країні, що прискорився після реформи 1861 року, помітно позначався на житті населення слободи. Капіталістичні відносини починають дедалі глибше проникати в усі сфери його життя. Посилився процес розшарування селянства. Поступово селянські землі зосереджувалися в руках куркулів. Непомірні податки на користь держави, побори поміщиків і чиновників призводили до дедалі більшого зубожіння і розорення селянських мас. У 1885 році, наприклад, за населенням Новосерпухівської волості, куди, крім Балаклії, входили ще села Борщівка, Вербівка та Лагері, було 51 616 крб. недоїмок. Чимало розорених селян наймитували в поміщицьких та куркульських господарствах, багато йшло на заробітки. Лише за два роки (1882—1883) в Балаклії було видано 129 місячних, 96 двомісячних, 233 тримісячних, 202 шестимісячних та 69 річних паспортів.
Антиурядові та антипоміщицькі виступи населення слободи у цей період відбувалися під безпосереднім впливом робітничого руху.
Під час першої російської революції в Балаклії поширювались революційна література, більшовицькі листівки, провадилися збори і мітинги. Навесні 1907 року близько 1500 селян Балаклії, Лагерів, Вербівки та інших сіл почали рубати поміщицький ліс.
На початку березня 1917 року в Балаклії стало відомо про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції. Через кілька днів у п’ятий запасний полк, що був розквартирований у місті, прибули більшовики. Під їх впливом солдати заарештували полковника і обрали на мітингу комітет солдатських депутатів та нове командування.
Більшовики провадили роз’яснювальну роботу і серед населення міста. Особливо великою популярністю у балаклійців користувався їх земляк більшовик К. О. Олійник, який раніше працював на шахтах Донбасу. Під впливом більшовицької агітації селяни звернулися до Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів з проханням надіслати свого представника, який ознайомив би їх з сучасними подіями та дав відповідні настанови. Селяни вимагали також усунути земських начальників як прихильників старого режиму та «в зв’язку з їхнім брутальним і безжалісним поводженням з селянами», добивалися зменшення орендної плати.
Під тиском селянських мас земельні комітети змушені були схвалювати рішення про поділ поміщицьких земель. 27 червня 1917 року на спільному засіданні Балаклійського та Гусарівського волосних земельних комітетів було вирішено відібрати у поміщиків Каневальського та Польшау 635 десятин землі і розподілити її між селянами 1 2. В середині серпня було прийнято нове рішення про передачу трудовому населенню земель і луків землевласників Роленка, С. Дукіна, М. Труша, Г. Труша,. А. Польшау, Каневальського та земель Успенської і Покровської церков. Селяни відбирали також і куркульську землю.
Дізнавшись про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, трудівники Балаклії палко вітали перші радянські декрети. Особливо активну діяльність розгорнули місцеві більшовики після Першого Всеукраїнського з’їзду Рад. З їх участю червоногвардійський загін Р. Ф. Сіверса, що прибув з Харкова, 17(30) грудня 1917 року роззброїв перший кінний український козачий полк, який підтримував Центральну раду. У Балаклії було встановлено Радянську владу.
Велику роботу провадив у ці дні Балаклійський волосний виконавчий комітет на чолі з Д. К. Саєнком, мешканцем селища Лагерів. Члени виконкому разом з місцевим активом реквізували майно поміщиків, розподілили між сільськими бідняками поміщицькі землі та реманент. Багато було зроблено по мобілізації сил на боротьбу з кайзерівськими військами, що в лютому 1918 року почали наступ на-нашу республіку. Коли ж Харківщину окупували частини німецько-австрійської армії, чимало трудівників Балаклії боролися з ворогом у складі партизанських загонів. Особливо активно діяв загін К. О. Олійника. Бійці цього загону зруйнували залізничну колію між селами Пришибом та Вербівкою. Під час однієї з операцій Олійника схопили і засудили до страти. Але відважний партизан втік з в’язниці. Через кілька днів його загін висадив у повітря залізничний міст на перегоні Балаклія — Вербівка, спалив німецький склад з амуніцією, вивів з ладу залізничну колію.
Нещадно боровся загін К. О. Олійника і проти петлюрівських націоналістичних банд. Партизанські загони, що діяли в тилу петлюрівців, сприяли швидкому просуванню українських радянських військ. 22 грудня в Балаклію вступили частини 2-ї Української дивізії. В місті було відновлено Радянську владу. Волосний революційний комітет, а пізніше, після виборів Рад у березні 1919 року,— волосний виконавчий комітет вживали заходів до налагодження господарського та культурного життя. Здійснювалися заходи до запровадження земельних законів Радянської влади. Вже в березні 919 року була створена перша балаклійська артіль городників.
Особливого розмаху набрала діяльність органів Радянської влади по залученню селянства до соціалістичного будівництва після визволення Балаклії у грудні 1919 року від денікінців. Волосний революційний комітет, очолюваний І. П. Резником, швидко провів підготовку до виборів постійних, органів Радянської влади. Вол-виконком очолили комуністи.
У вересні 1920 року Зміївський повітовий партійний комітет затвердив перший осередок Балаклії. Спочатку в осередку налічувалося всього 5 комуністів. Спираючись на сільську бідноту, організовану в червні 1920 року в комітет незаможних селян, партійна організація та волосний виконком багато зробили для здійснення законів Радянської влади.
Активну участь брали вони в проведенні мобілізації жителів на боротьбу проти білополяків та Врангеля. Влітку 1920 року в Балаклії були сформовані регулярні військові частини — артилерійський і кавалерійський дивізіони, реорганізовані згодом в Червоногусарівську кавалерійську бригаду. Цю бригаду перед відправкою на Південний фронт відвідав М. В. Фрунзе.
Багато зусиль докладали комуністи, щоб відбудувати сільське господарство після закінчення громадянської війни. У 1921 році до складу партійного осередку входили О. Г. Кольцов (член партії з 1918 року), О. П. Сиров (член партії з 1905 року, учасник повстання на броненосці «Потьомкін»), С. П. Божко (член партії з 1919 року), Н. П. Кизименко (член партії з 1920 року), П. Чаговець (член партії з 1920 року) та Серебреников. їхніми активними помічниками були члени комсомольського осередку, оформленого у 1922 році,— Григорій Конопля, Петро Лапін, Федір Калайда, брати Олександр та Михайло Мельникови.
Комуністи та комсомольці брали активну участь у боротьбі з куркульськими бандами, в проведенні землевпорядних робіт, у наданні допомоги бідняцьким господарствам, в здійсненні продовольчої політики Радянської влади.
В Балаклії на початку відбудовного періоду — у 1921 році — налічувалося 6170 жителів. Переважна більшість населення працювала в сільському господарстві. Місцеві партійні та радянські органи, спираючись на КНС, допомагали бідняцьким господарствам освоїти землю, одержану від Радянської влади, залучали їх до різних форм кооперації. Багато було зроблено, щоб якомога більше трудівників села ознайомилися з досвідом господарювання перших колективів району, таких, як чепільська комуна «Плуг і молот» та асіївська комуна ім. Будьонного.
У 1923 році сільськогосподарська артіль «Зоря» була створена і в Балаклії. Спочатку в ній об’єдналося 50 чоловік, а через рік артіль вже налічувала 117 чоловік. У 1924 році вона мала 10 коней, 33 воли, 15 корів, а також 17 плугів, 4 косарки, 3 молотарки тощо. Через три роки 128 мешканців Балаклії заснували товариство спільного обробітку землі «Хлібороб». ТСОЗ мав 92,4 дес. землі, 13 коней. Згодом на базі цього товариства утворилася комуна «Хлібороб».
Особливо активно провадилась колективізація після XV з’їзду ВКП(б) та X з’їзду КП(б)У. Всього в Балаклії було створено 8 колгоспів. їх активними організаторами були О. 3. Дякунов, І. І. Акімов, П. С. Колот, К. М. Усик та інші.
Комуністи та комсомольці вели нещадну боротьбу проти куркульства, яке всіляко перешкоджало колгоспному будівництву. Куркулі вбили і кинули під лід у Донець першого секретаря Балаклійського райкому комсомолу Г. Носика. Від їхніх рук загинув комсомолець М. Клещов.
Коли куркулі для збереження свого майна створили лжеколгосп, члени КНС з допомогою партійних та радянських органів ліквідували його. Трудящі Балаклії палко схвалювали курс Комуністичної партії на колективізацію сільського господарства.
Так, члени комуни «Хлібороб» писали: «У зв’язку з бурхливим ростом колективізації, коли батрацько-бідняцькі та середняцькі маси лавою йдуть до колективів під проводом Комуністичної партії, куркуль, як ворог Радвлади, чинить страшенний опір, скажено агітує проти колективізації та інших заходів, а тому збори комуни вважають поставлене питання ліквідації куркуля як класу вчасним».
Для допомоги колгоспним господарствам у 1929 році було засновано майстерню для ремонту тракторів. На осінь 1931 року в районі було колективізовано 63,4 проц. усіх селянських господарств. Велику роль у зміцненні колгоспів району відіграв колектив Балаклійської МТС, створеної у 1931 році. Вже в 1934 році в Балаклійському районі було три машинно-тракторні станції, які обслуговували 72 колгоспи.
Добре забезпечені сільськогосподарською технікою, колгоспи району рік у рік зміцнювали своє господарство. Високими показниками по врожайності зернових культур і продуктивності тваринництва відзначався в районі балаклійський колгосп «Січень», який не раз був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
На 1938 рік населення міста (у 1938 році Балаклія віднесена до категорії міст) становило 27 тисяч чоловік, тоді як за переписом 1923 року в усьому Балаклійському районі проживало близько 36 тис. чоловік.
© І. Я. Мірошніков, 1967, 2017
© Д. Ф. Клочан, 1967, 2017
© М. М. Субота, 1967, 2017
Посилання на цю статтю:
Мірошніков І. Я. Балаклія / І. Я. Мірошніков, Д. Ф. Клочан, М. М. Субота // История Змиевского края. – Змиев. – 14.10.2017. – URL : https://colovrat.at.ua/publ/17-1-0-345, https://colovrat.at.ua/publ/17-1-0-346
Библиовебографическое описание (ДСТУ 8302:2015):
Балаклія // История Змиевского края. 14.10.2017. URL: https://colovrat.org/publ/17-1-0-345 (дата обращения: 21.11.2024).
Похожие статьи: