УДК 93/94 (477.54)
ББК Т63.3 (4Укр–4Хар–2)
АНДРІЇВКА
_____________
© Д. Ф. Клочан
Андріївка — селище міського типу, центр Андріївської селищної Ради Балаклійського району. Розташована на лівому березі Сіверського Дінця, за 22 км від м. Балаклії. Відстань до найближчої станції Шебелинка — 3 км. Шосейними шляхами селище зв’язане з містами Балаклією і Змієвом. Населення — 13,9 тис. чоловік. Територія селища була заселена у V—III тис. дон. е. — про це свідчать виявлені тут залишки трьох неолітичних поселень.
Згадка про цю місцевість — Андрієві Лози на Дінці — зустрічається вже у виданні 1627 року «Книге Большому Чертежу». Ця назва залишалася і тоді, коли в 1663 році «під государеву руку» сюди переселилися «черкаси» — українці з отаманом Я. С. Черніговцем. Вони збудували на татарських бродах по Дінцю кілька міст та слобід. В документах за 1670, 1673, 1681 та 1689 роки поселення, засноване Я. Черніговцем та групою козаків, називається то слободою, то містом та містечком Андріївкою.
Андрієві Лози (Андріївка) будувалися при озері Уступ, як одне з укріплень на південному кордоні Росії проти нападів кримських татар. А загроза з боку татар в той час була дуже великою. У 1673 році, наприклад, чугуївський воєвода доповідав цареві, що у серпні того ж року багато татар було «і під слободою Андрієвими Лозами»; у 1681 році андріївський сотник Василь Сибірський писав чугуївському воєводі, що татари знову з’явилися під Андріївкою і забрали в полон 10 козаків та челяді — хлопців і наймитів — 10 чоловік.
У 1685 році Андріївська сотня була підпорядкована Ізюмському полку. 13 липня 1688 року Ізюмський полк наздогнав біля Андріївки татарський загін, що вчинив напад на Балаклію. Грабіжники зазнали поразки і кинулися тікати через Донець, причому багатьох жителів Балаклії та Андріївки, взятих у полон, вони на броді порубали і потопили. Татарські набіги продовжувались майже до половини XVIII століття.
Незважаючи на агресію татар яка дуже заважала господарському розвитку селища, воно росло і економічно міцніло. У 1732 році в Андріївці проживало 1364 чоловіки. В слободі була відкрита школа, де дітей навчав дяк.
Цікаві факти про господарський розвиток слободи знаходимо в географічному описі 1767 року. «Та слобода,— говориться в описі,— розташована понад озерами Уступом і Лозами з північної сторони. В ній на рік буває два ярмарки: липня 20 — два дні, жовтня 26 — два дні. На них приїжджають купці з Харкова, з Чугуївського посаду і з різних місць Ізюмської провінції. Товари привозять шовкові, бавовняні і сукна різні, закордонні й інші. Здебільшого з’їжджаються з Української лінії однодворці і з інших військових і власницьких селищ обивателі з різним хлібом і гарячим вином, з медами, нивами, а в жовтні — з городніми фруктами. Звичайний торг буває в п’ятницю і в неділю, купецтва ніякого немає, ремесло у жителів частково шкіряне, сиром’ятне, шевське, ковальське, полотняне, швацьке… При тій слободі Андріївці висівається хліб — жито, пшениця, овес, ячмінь, просо, гречка, горох. Утримуються рогата худоба, коні, вівці, кози, свині».
Населення займалося також полюванням і рибальством, виварюванням селітри, налагоджувало гончарне виробництво, виробництво цегли. Багато жителів слободи займалося винокурінням.
Вже в той час відбувався процес перетворення козацької старшини на великих землевласників, який завершився у другій половині XVIII століття. З переписки канцелярії слобідсько-українського губернатора відомо про численні факти втечі
селян від поміщиків. У 1763 році, наприклад, власник селітроварень в Андріївці та інших селах поміщик М. Милорадович звертався до губернської канцелярії з проханням допомогти йому повернути 20 біглих робітників.
Про наростання класових суперечностей свідчать і досить значні антиурядові виступи жителів слободи. Велике незадоволення викликав указ Катерини II про переведення козаків у розряд військових обивателів. У зв’язку з цим жителі слободи повинні були платити подушний податок, від якого вони раніше звільнялися. Коли указ 21 грудня 1765 року зачитали жителям Андріївки, вони його не визнали. Після цього губернатор послав у село 2 ескадрони солдатів, які мали заарештувати найактивніших учасників виступу і покарати їх. Андріївці проявили велику солідарність — всі жителі села заявили про свою участь у виступі. Тому, як доповідав губернаторові командир карального загону, вдалося заарештувати тільки тих людей, які ходили «вулицями непристойним чином з киями».
Смілива поведінка козаків налякала начальника карального загону, і він викликав на підмогу ще дві роти піхотинців. Карателі заарештували 213 козаків, яких закували в колодки і етапом погнали в Ізюм. З них 33 чоловіки були визнані невинними, а інші покарані, в тому числі 25 козаків були жорстоко биті батогами. 9 чоловік, ватажків виступу, катували в Ізюмі, а потім ще й в губернській канцелярії. Лише такими заходами населення Андріївки примусили платити податки казні. У 1767 році з нього зібрали податків на суму 1426 крб. 25 копійок.
У 1797 році в слободі проживало 4847 чол., 4316 з них, як зазначалося в статистичних матеріалах, військові обивателі, 444 чол. перебували в кріпосній залежності (кріпаків мали поміщики Милорадович та Неєлов) і 172 «різночинці».
Великим лихом для українського народу були військові поселення. У військове відомство Андріївка була переведена весною 1817 року. Тут розташувався Борисоглібський полк. В зв’язку з цим слобода була перейменована і названа Новоборисоглібськом. Все доросле чоловіче населення від 18 до 45 років оголошувалось військовими поселенцями і ділилося на підрозділи. Поселенець мав утримувати своїм коштом ще й 3 солдатів. Всі поселенці носили військову форму, жили і працювали за військовим розпорядком і регламентацією. Навіть одружитись поселенець міг лише з дозволу начальства. Кожен день військовопоселенець мусив працювати, а тих, хто не виконував «урока», били, проганяли крізь стрій. Дітей починали муштрувати з семи років.
Військові поселенці всіляко протидіяли політиці уряду. Доходило навіть до збройних виступів. Великий вплив на населення Андріївки мало повстання військових поселенців у 1829 році, коли уряд вирішив перевести на становище військових поселень ще 16 сіл Зміївського і Ізюмського повітів.
Після ліквідації військових поселень переважна більшість населення Андріївки була переведена на становище державних селян. Напередодні реформи 1861 року в селі налічувалося 5871 чоловік Заселення. За уставними грамотами земельні наділи колишніх поміщицьких селян по Зміївському повіту, куди входила і Андріївка, становили від 3/4 до 5 дес. на ревізьку душу. До 5 дес. на ревізьку душу селяни одержували, як правило, там, де землі були малопридатними для обробітку. В тих же місцях, де землі були родючі, поміщики встановлювали мінімальну норму селянських наділів. Переважна більшість населення Андріївки — колишні державні селяни — мали по 3 дес. землі на ревізьку душу.
Внаслідок дедалі глибшого класового розшарування та внутрісімейних поділів селянські наділи з кожним роком зменшувалися.
Примітивне землеробство, в якому панувало трипілля, застарілі знаряддя і нестача тягла призводили до низької врожайності. Жити з землеробства було неможливо. І населення села займалося побічними промислами — полюванням, рибальством, гончарством, ходило на заробітки. Та й заробітки мало що давали. На той час в Зміївському повіті денна плата на жнивах від рання до смерку не перевищувала 40 копійок для чоловіків, а для жінок —20 копійок. За сезон з 1 травня по 1 листопада чоловік міг заробити 55 крб., жінка — 24 крб. Все це породжувала невдоволення населення існуючим ладом.
З 1875 по 1880 рік в Андріївці, в казармах колишнього Борисоглібського полку розміщувався політичний каторжний централ. Першими в’язнями централу були народники А. В. Долгушин, М. А. Плотников, Д. І. Гамов,І. І. Папін та інші.
Умовив тюрмі були дуже важкими. Один з в’язнів М. П. Сажин в своїх «Спогадах» писав, що посеред тюремного майдану Новоборисоглібського централу містилася велика будівля, розрахована на 600 арештантів, але утримувалося в ній близько 900 чоловік. За головною будівлею, праворуч, був двоповерховий корпус з одиночними камерами, по 11 камер на кожному поверсі. Цей корпус призначався для політичних каторжан. Політичні в’язні позбавлялися будь-яких прав: їм не дозволялися побачення, часто заборонялися прогулянки.
В 1880 році під час служби в тюремній церкві каторжанин Іполит Мишкін ударив наглядача. За це йому загрожувала смертна кара. Мишкін на допиті заявив, що цим він хотів привернути увагу громадськості до нелюдських умов; у в’язниці.
Незважаючи на високі тюремні мури, правда про централ проникала до населення Андріївки, яке глибоко співчувало в’язням.
Росла політична свідомість трудящих. У 1906 році до судового дізнання притягався один із жителів села — І. І. Дьомін за розповсюдження листівок Харківського об’єднаного комітету РСДРП, які він одержав «в кількості 14 примірників від невідомого». В тому ж році андріївці, зібравшись на сільський сход, прийняли рішення відібрати у поміщиків Вересовичів 87 гектарів землі.
На початок XX століття Андріївка стала вже, як відмічалося у виданнях того часу, «досить людним волосним селом». Населення її становило 7500 чоловік. П’ять разів на рік тут відбувалися ярмарки. В селі було чимало крамниць, що належали місцевим багатіям, дві церкви і тільки одна школа, доступ до якої для дітей сільської бідноти був дуже обмеженим.
Повновладними господарями села були поміщики Лісовицькі, Вересовичі,. Харченки та куркулі, які особливо зміцніли після столипінської аграрної реформи.
Населення села було об’єднане у дві сільські громади, старостами яких, як правило, обиралися куркулі. В руках поміщиків та куркулів знаходилося і волосне управління та суд.
Велике значення для політичного і господарського розвитку села, як і всього Зміївського повіту, мало будівництво в 1910 році Північно-Донецької залізниці. Поблизу села була збудована станція Шебелинка. До Андріївки немов наблизились великі пролетарські центри, такі, як Харків, Луганськ, Алчевськ, Юзівка. Трудящі села, що брали участь у будівництві залізниці, знайомилися з революційно настроєними робітниками. В селі все частіше стали з’являтися прокламації.
Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції, незважаючи на протидію повітового комісара Тимчасового уряду та громадського комітету, андріївські селяни під впливом більшовицької агітації забирали в поміщиків землю. Особливу активність виявляли в ці дні колишні солдати царської армії.
Величезне значення для встановлення Радянської влади на селі після Жовтневої революції мали настанови повітового з’їзду Рад селянських депутатів, що відбувся у Змієві 20 січня 1918 року. З’їзд прийняв рішення про встановлення влади Рад в усьому повіті.
Після загарбання території повіту кайзерівськими військами активісти села повели роботу по організації підпілля. Була створена група у складі п’яти чоловік — колишнього матроса Д. Г. Шматька, жителів села П. П. Куслія, П. М. Малихіна, М. А. Тарасишина та І. І. Носика.
На кожного члена групи покладалися певні обов’язки — П. М. Малихін вербував нових підпільників, Д. Г. Шматько та І. І. Носик відали доставкою більшовицької літератури, П. П. Куслій та М. А. Тарасишин повинні були поширювати літературу серед населення. Активну участь у роботі групи брала також дружина П. М. Малихіна — А. І. Малихіна. Вже в травні група, яка поповнилася новими членами, розгорнула роботу по здобуванню зброї — на станції Шебелинка підпільники під керівництвом Д. М. Пивовара захопили німецький кулемет, знищивши вартового. Згодом був розстріляний стражник М. Кущ, який всіляко допомагав окупаційним властям грабувати населення. Група встановила також зв’язок з підпільниками Балаклії, зокрема з К. О. Олійником.
Особливо активізувалася робота андріївських підпільників наприкінці 1918 року. Колишні бійці партизанського загону Д. Коробка, П. Лещенко, С. Чаговець, Я. Патока так розповідали про ці дні у своїх спогадах:
«З виступом організованого нами партизанського загону відкладати далі не можна було. Озвірілі петлюрівці спалили на вогнищі нашого товариша Ларіона Шелеста, заарештували Лещенка. І хоч зброї у нас ще не вистачало, 6 грудня (за старим стилем) ми вирішили напасти на місцевий петлюрівський гарнізон і роззброїти його.
— Загін розбивається на три групи,— оголосив Платон Малихін,— одна з них повинна захопити залізничну станцію, друга — роззброїти петлюрівський гарнізон. Я беруся захопити тюрму і визволити в’язнів.
Неабияку сміливість проявила група Малихіна. На озброєнні групи був лише один наган та … іграшковий пістолет. Надворі ледь починало сіріти, коли Малихін з товаришами вирушили в напрямі тюрми. По дорозі командир вирішив поповнити свій арсенал за рахунок місцевого петлюрівського начальства.
— Завітаємо в гості до пристава, його пістолет нам згодиться,— тихенько сказав Платон Матвійович.
На наше щастя, в резиденції пристава, незважаючи на таку рань, сидів ще й земський начальник. Команда «руки вгору» для них була як сніг на голову. Без особливих труднощів партизани відібрали в цих «стражів порядку» два револьвери і дві шаблі. А коли пристав довідався, що роззброїли його за допомогою іграшкового пістолета, з ним сталася справжня істерика.
До тюрми підійшли на світанку. За хвилину партизани були в караульному приміщенні і озброювались гвинтівками та револьверами.
Старшого наглядача Бережного партизани захопили на господарському дворі в корівнику, куди він раненько забіг по свіжі вершки.
— Накажи тюремній варті скласти зброю,— запропонував Бережному Малихін,— чинити опір не раджу!
За півгодини в’язні були звільнені, серед них і наші товариші, яких петлюрівці засудили до страти.
Інші частини загону діяли теж рішуче і сміливо. Гарнізон петлюрівців роззброїли, і вже до кінця дня ми мали вдосталь зброї. У петлюрівців відібрали також коней і в загоні було створено кавалерійський підрозділ».
Так ще до приходу Червоної Армії в Андріївці була відновлена Радянська влада.
Бійці Андріївського партизанського загону брали участь і у визволенні Балаклії від петлюрівських банд. Після вступу в Зміїв радянських частин партизанський загін відбув у розпорядження Зміївського військкомату. Згодом частина його бійців була відряджена в Київ, у розпорядження Всеукраїнської Надзвичайної комісії, а 120 чол. під керівництвом П. М. Малихіна залишені для боротьби з контрреволюцією в повіті. Величезну допомогу у зміцненні Радянської влади подав загін революційному комітету Андріївки. Ревком села у ці дні очолював колишній солдат царської армії більшовик М. І. Шкурат. До ревкому входили також жителі села Ф. В. Зеленський, Д. М. Пивовар та 3. Я. Курочка. Революційний комітет вів роботу по забезпеченню сільської бідноти землею. Були конфісковані землі і майно поміщиків Лісовицьких, Вересовича, Харченка, Сиверцева і поділені між трудящим селянством волості.
До складу Андріївської волості входили тоді села Андріївка, Пришиб, Петрівське, Лісовицьке, Нова Андріївка, Вовчий Яр, Копанки, Олександрівка, Михайлівна. Ревком та партійний осередок села, що вже на 15 березня 1919 року налічував у своїх рядах 30 членів партії та співчуваючих, систематично посилали у ці села своїх працівників. Незабаром головою волосного виконавчого комітету став Д. М. Пивовар — житель села, селянин-бідняк. До виконкому були обрані також члени революційного комітету та бійці партизанського загону. Коли влітку 1919 року до Андріївки наблизилися денікінські частини, працівники волосного комітету відступили разом з партизанським загоном Платона Малихіна. В Змієві загін влився в 1-у Зміївську Радянську роту, а та — в 6-й кавалерійський Чугуївський полк. У складі цього полку андріївські партизани воювали проти білогвардійців.
Багато лиха зазнала біднота села від денікінців. Все поміщицьке майно і землю, що були передані ревкомом селянам, білогвардійці відібрали. Вони примушували селян сплачувати велику контрибуцію поміщикам і куркулям. Особливо жорстокі розправи чинили денікінський староста Т. Сляднєв, поліцейські — місцеві куркулі Корсун, Титаренко. Вони власноручно сікли селян, грабували їх майно.
До рук білогвардійців потрапив тоді голова волосного комітету Д. М. Пивовар, який захворів і не зміг відступити. Коли його везли разом з іншими заарештованими па Донбас, він зумів на ходу вискочити з вагона і втекти. Та незабаром Д. М. Пивовар помер.
23 грудня 1919 року село було визволено від денікінців. У цей день через Андріївку проходив 3-й Кубанський Червоний полк, з допомогою якого створено в селі тимчасовий ревком. У січні 1920 року на волосному сході обрано постійний ревком. Головою ревкому став Ф. В. Зеленський. Активну участь в роботі ревкому брали Д. Г. Трусенко, А. К. Чаговець, С. І. Чаговець, І. Я. Пшеничко, М. І. Шкурат.
Був відновлений і волосний партійний осередок. На II Зміївській повітовій партійній конференції, що розпочала свою роботу 24 лютого, делегатами від Андріївської партійної організації були П. М. Малихін та І. І. Носик. На конференції відзначалося, що організація налічує у своєму складі 14 членів і 8 кандидатів у члени партії, що комуністи користуються великим довір’ям трудящих.
Члени партосередку брали участь у проведенні обліку всіх земель у волості та перерозподілі їх серед населення згідно з законом Всеукраїнського революційного комітету від 5 лютого 1920 року. З ініціативи партосередку було організовано комісію, яка виявляла лишки лісу і передавала їх біднякам. Комуністи села вели велику роботу серед населення: організовували мітинги, влаштовували для селян безплатні концерти і вистави, контролювали роботу бібліотеки, забезпечували її політичною літературою.
За рішенням Зміївського повітового партійного комітету партійна організація Андріївки виділила своїх членів для налагодження роботи ревкому в Лимані та інших селах повіту.
Велику роз’яснювальну роботу серед трудящих волості розгорнули комуністи під час виборів до місцевих Рад та на повітовий з’їзд Рад, який відбувся у квітні 1920 року.
В умовах великої розрухи, завданої інтервентами та внутрішньою контрреволюцією, почали андріївці відбудовувати зруйноване господарство. Шалений опір Радянській владі у ці роки чинили куркулі та різні націоналістичні недобитки. Створені ними банди псували державне майно, грабували і вбивали селян, шкодили на залізниці, переслідували активістів.
У грудні 1920 року на Андріївку, Шебелинку і Мілову налетіла банда Кузнецова. Багато горя зазнали селяни також від банд Двигуна та Хвирлія. Але бандити завжди діставали гідну відсіч від загонів самооборони. В середині липня 1920 року усі комуністи села, як відзначалося в рішенні повітової перереєстраційної трійки, були «направлені на бойову лінію проти банд Махна». Велику роботу по налагодженню мирного життя, в боротьбі з бандами в Андріївці та інших селах повіту провадили більшовики Змієва, зокрема А. Г. Левченко, І. Є. Майстро та інші, які часто зустрічалися з андріївськими активістами, допомагали їм організувати роботу на селі.
Нещадно боролися проти куркулів члени комнезаму. Активну участь брали вони і в здійсненні земельних законів Радянської влади — наділяли землею малоземельних і безземельних селян, допомагали їм засіяти землю, організовували допомогу сім’ям червоноармійців.
В 1923 році, коли Андріївка стала центром однойменного району, тут було створено комісію незаможних селян, яка керувала роботою комнезамів усіх сіл району. На кінець 1923 року тут діяли 15 сільських комітетів незаможних селян. Комісія працювала в тісному контакті з райкомом партії та райвиконкомом. Як доповідав у січні 1924 року голова Андріївського райКНС, комісія розглядала спільно з працівниками райкому та райвиконкому такі важливі питання, як землевпорядкування і колективізація, про єдиний сільськогосподарський податок, кооперацію, створення комітетів взаємодопомоги. Про зростання авторитету КНС серед селянських мас яскраво свідчить той факт, що в більшості населених пунктів району членів комнезамів обирали головами і секретарями сільських Рад.
Великою була роль КНС в перебудові села на соціалістичних засадах. Ще в 1924 році колишній командир партизанського загону П. М. Малихін організував комуну на хуторі Єгорівці. В організації перших колективних господарств активну роль відіграли також комсомольці Андріївки. В 1927 році партійний осередок села разом з комсомольським створили одне з перших на селі товариство спільного обробітку землі.
В тому ж році проводився Всеукраїнський конкурс по пропаганді серед селян кращих форм господарювання, агрономічних знань, доцільності кооперування.
І андріївські комсомольці, яких очолював тоді К. М. Гавриш, доводили селянам перевагу колективного господарювання, виступали з доповідями, розповсюджували політичну і художню літературу.
Комсомольці вели також велику культурно-освітню роботу в районі. Р. Ф. Фролов, який з 1925 року працював секретарем Андріївського райкому комсомолу, згадує, як комсомольці села організовували роботу серед сільської молоді: «Багато попрацювали андріївські комсомольці над ліквідацією неписьменності. Традиційні молодіжні „вечорниці» ми наповнювали новим змістом. Після посиденьок, під час яких влаштовувалися наші бесіди, організовували ігри та танці. Ми намагалися залучати молодь до роботи в сільбудах та хатах-читальнях, гуртках самодіяльності, пробуджували інтерес до книги, впроваджували новий побут… Душею всієї культосвітньої роботи в районі був завідуючий сільбудом демобілізований матрос Федір Радченко».
У 1928 році бідняцькі господарства Андріївки об’єдналися в комуну ім. Т. Г. Шевченка. Комунарам виділили, землю, конфіскований у куркулів інвентар.
Через два роки комуна була реорганізована в ТСОЗ. В квітні 1929 року в Андріївці було організоване ще одне товариство спільного обробітку землі — «Червоний партизан». Його членами стали 23 бідняцькі сім’ї. Пізніше товариство реорганізовано в комуну «Прогрес ленінізму». Шефом комуни був місцевий райком комсомолу. У комуні запроваджувалися нові форми праці, розгорталося соціалістичне змагання. Під час весняної сівби 1931 року 30 комунарів оголосили себе ударниками соціалістичних ланів. На цей час у комуні вже налічувалося 120 чоловік. Райком комсомолу послав у комуну кілька десятків комсомольців-добровольців, які брали активну участь в її організаційному зміцненні, в боротьбі комунарів за новий побут.
© Д. Ф. Клочан, 1967, 2017
Посилання на цю статтю:
Клочан Д. Ф. Андріївка / Д. Ф. Клочан // История Змиевского края. Змиев. 14.10.2017. URL: https://colovrat.org/publ/17-1-0-347
Библиовебографическое описание (ДСТУ 8302:2015):
Андріївка // История Змиевского края. 2017-10-14. URL: https://colovrat.org/publ/17-1-0-347 (дата обращения: 2024-04-25).
Похожие статьи: