УДК 947.74
ББК 63.3(4Укр.)624
КОЛИ МЕЖЕЮ БУВ ДОНЕЦЬ
________________________
© В. Ю. Донін
Обласна пошуково-видавнича наукова редакція «Книги Пам'яті України»
«Ой, Донець, ти, Донець, нашим лукам отець! Течеш собі далеко, куди летять лелеки», – так сказано в давній пісні, яку записав на Зміївщині на прохання уславленого нашого земляка Г. Ф. Квітки-Основ’яненка один із харківських студентів.
…Відлунали–відшуміли, завмерли в далечі віків сотні пісень, що їх складав народ: чутлива до поезії, до музики його душа. Багато чого забулося з плином часу, але багато й залишилося. Насамперед, пам’ять про славні діла предків наших, про їхню щиру й глибоку любов до рідного краю.
Цю любов до своєї Зміївщини, чудової, квітучої часточки землі слобожанської, зберегли нові покоління. З нею в серці ставали у сорокові роки двадцятого століття на боротьбу з сильним і жорстоким ворогом – гітлерівським фашизмом.
З перших днів Великої Вітчизняної війни життя району зазнало значних змін. Все тепер було підпорядковано одній меті – забезпеченню потреб фронту. До кінця червня 1941-го до місцевого військкомату йшли і йшли люди, які прагнули негайно вирушити на фронт, щоб бити фашистів. Замість чоловіків, які влилися в діючу армію, на їхні робочі місця ставали жінки, а нерідко й підлітки, старшокласники. У райцентрі сформували винищувальний батальйон під керівництвом П. П. Воробйова, а також спеціальний загін для будівництва оборонних споруд вздовж Сіверського Дінця. Восени, з наближенням фронту, устаткування зміївських підприємств і значна частина колгоспного майна, а також поголів’я великої рогатої худоби, продовольство були відправлені на схід.
Фашистські війська окупували Зміїв 22 жовтня 1941 року і відразу ж встановили у районі режим грабежів, терору і насильства. Ось спомин Є. К. Половян із селища Безпалівка: «Німці захопили наше село, почали забирати свиней, курей, гусей. Корів і телят тягли прямо з пасовища, лякаючи дітвору. Частину худоби відправили з села, решту порізали і годували своїх солдатів. Лазили чужинці й по скринях, забираючи усе, нажите важкою працею – одяг, взуття, мануфактуру, навіть дитячі іграшки». Відтепер люди жили в постійній тривозі, щодня чекаючи розправ з боку окупантів або поліцаїв та старост, які були ще гірші за гітлерівців.
Багатьох комуністів, патріотів вистежили й заарештували фашисти вже в перші дні окупації за допомогою місцевих прихвостнів. Тяжко хворим потрапив до їхніх рук і відомий український психолог та педагог, професор С. А. Ананьєв, який з 1925 року жив на Зміївщині. Старий учений був страчений за відмову служити «новому порядку».
Але вже невдовзі ворогові довелося відчути активний опір з боку місцевих партизанських загонів № 65 і № 66, які очолювали Я. А. Брехунець та І. С. Любченко. На кривавий терор загарбників народні месники відповіли умілими діями. Партизани М. А. Шаповалов, А. Н. Шаповалова, І. Н. Засядько, І. А. Чорненко, П. С. Ломанов, А. А. Сірий, А. М. Лаврикова, К. Д. Листопад та інші мінували дороги, висаджували в повітря мости і залізничні колії, виводили з ладу лінії зв’язку у ворожому тилу. Бійці загону Я. А. Брехунця лише за три неповних місяці з початку окупації розповсюдили у Змієві та навколишніх селах близько чотирьох тисяч листівок і відозв. Активну допомогу надавала їм сімдесятирічна мати командира Федора Гаврилівна Брехунець, яка прала для партизанів білизну, пекла хліб, збирала цінні відомості. Не раз фашисти допитували стару жінку, але вона ні словом не обмовилася про народних месників.
26 листопада 1941 року під час бою було тяжко поранено комісара одного з партизанських загонів Івана Опанасовича Дзюбу. Фашисти схопили його, піддали тортурам, а потім повісили на центральній площі м. Зміїв. До останньої миті життя комісар тримався мужньо, як справжній герой. Звертаючись до людей, котрих фашисти зігнали на місце страти, Іван Опанасович закликав земляків усіма силами боротися з ворогом, вірити в нашу неминучу перемогу… Вночі партизани потай зняли тіло І. О. Дзюби і поховали його. А вже через день, 28 листопада, у відповідь вони захопили двох есесівських офіцерів і повісили їх на тій же шибениці, спорудженій фашистами. Виклик окупантам був досить відчутним… Після цього вони повсюдно розклеїли оголошення із закликом сповіщати окупаційну владу про місцезнаходження «червоних бандитів».
Минуло зовсім небагато часу, і партизани знову нагадали німцям про себе: група народних месників у складі Балима, Бурлаки, Лапковського і Уткіна заклала вибухові пристрої на дорозі, неподалік від районного центру. В результаті три німецькі вантажівки з боєприпасами злетіли в повітря. Через кілька днів після цього на околиці села Красна Поляна спалахнула перестрілка між гітлерівцями і групою партизанів. Результат – четверо вбитих німців і троє поліцаїв.
Збройні сутички партизанів із фашистами ставали дедалі частішими й тривалішими. Особливо активно діяли народні месники під час переміщення лінії фронту на захід від Сіверського Дінця. Так, у бою за с. Коропове партизани знищили понад сорок окупантів. У лютому 1943 року разом із бійцями 38-ї кавалерійської дивізії вибили окупантів із Великої Гомільші, причому ворог втратив близько двохсот солдатів і офіцерів убитими й пораненими. У першій половині травня бійці зміївських партизанських загонів взяли активну участь у визволенні сіл Велика Гомільша, Суха Гомільша, Клименівка, Козачка та одного з найбільших населених пунктів району – Таранівки. Остання мала стратегічне значення, оскільки розташована на перехресті залізничної лінії і великої шосейної дороги.
У районі діяли також окремі групи народних месників. Базою партизанів В. І. Борозняка, Я. Н. Сохранича та інших було село Зідьки. У Соколовому з перших днів окупації діяла підпільна група на чолі з лікарем Д. Ф. Косенком. Її учасники Д. І. Чернявський, П. А. Яковенко, Ї. М. Диптан, Н. Є. Онопко мали зв’язок із загоном І. С. Любченка, що базувався у місцевих лісах.
У партизанському русі брали участь цілі сім’ї. Фашисти розправлялися з ними із особливою жорстокістю: не щадили ні старих, ні молодих… У Гайдарах було страчено сім’ю народного месника М. А. Шаповалова, у Таранівці – родичок партизанів Тетяну і Євдокію Шляхт, у Змієві – сім’ю командира загону Я. А. Брехунця та інших.
Народні месники діяли у надзвичайно складних умовах. Боротьбу доводилося вести у прифронтовій смузі, насиченій гітлерівськими військами. У 1941–1942 рр. лінія оборони проходила вздовж лівого берега Сіверського Дінця. Тому система німецьких каральних органів була спрямована на постійну ескалацію терору проти партизанів і «підозрілих». Ось рядки з розпорядження заступника рейхскомісара України фон Ведельштедта, яке вважалося програмою дій на місцях: «Хто партизанові, саботажникові, громадсько-небезпечному злочинцеві дасть приміщення, харчі, одяг або допоможе в інший спосіб, того буде покарано смертю. Так само каратиметься той, хто, знаючи про появу партизана, саботажника, громадсько-небезпечного злочинця, не сповістить про це до найближчої комендатури…».
Фашистське командування кидало значні сили проти партизанів. Навесні 1942 року з допомогою зрадників німцям вдалося виявити, де знаходяться опорні бази народних месників, а також дислокацію загону І. С. Любченка. Під час бою командир загинув, а пораненого комісара П. П. Воробйова гітлерівці схопили і розстріляли.
І все ж, незважаючи на кривавий терор, чимало людей чинили опір «новому порядку», вели сміливу агітацію проти фашистів. Так, А. М. Говорун із колгоспу імені Шевченка <с. Лиман> ходила із села в село, розповідаючи людям про події на фронті, переказувала зміст зведень Радінформбюро, закликала не коритися ворогам. Селяни не раз чули від цієї жінки: «Буде і на нашій вулиці свято, як прийдуть наші захисники!»
Десятки добровільних помічників, умілих розвідників з числа селян були і у партизанів, і в червоноармійців. Збирали важливі дані, забезпечували їх продуктами мешканці с. Шелудьківка З. М. Бабак, А. Є. Черепаха, А. А. Павленко, Є. С. Буряк, І. І. Лисак, Є. А. Власенко. У Соколовому явочною квартирою народних месників була хата колгоспниці А. П. Поставничої. Яків Євлампійович Положинський, бухгалтер Мохначанського лісництва, регулярно інформував командування партизанського загону № 66 про пересування фашистських частин, місця зосередження ворожої техніки, дії гітлерівських властей. Коли окупанти запідозрили Я. Є. Положинського у зв’язках з народними месниками, він спочатку переховувався у лісах, а потім перейшов лінію фронту і воював у лавах Червоної Армії. Патріот брав активну участь у спільних бойових операціях, що їх проводили зміївські партизани і регулярні частини радянських військ, був поранений, але знову повернувся в стрій. Загинув Я. Є. Положинський у травні 1942 року під час бою за визволення села Таранівка.
Всіляко допомагала бійцям загону № 66 Ганна Аркадіївна Троян, лісник Мохначанського лісництва. Її хата була явочною квартирою народних месників. Жінка готувала їм їжу, прала білизну, переховувала у себе тяжкопораненого партизана Л. П. Стольника. Гестапівці схопили Ганну Іванівну і після катувань повісили.
Двічі за неповних два роки окупації територією Зміївського району прокочувалася хвиля каральних акцій, під час яких у населених пунктах гинули сотні дітей, старих людей, жінок. Окупанти мстилися за поразку під Москвою, за розгром кращих дивізій вермахту під Сталінградом. Особливо люто знущалися над заслуженими, шанованими людьми, намагалися всіляко їх принизити, зламати морально. У селі Пасіки понад піввіку вчителював Семен Андрійович Синявін. За сумлінну працю в 1939 році педагога нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. Окупувавши село, фашисти спалили хату С. А. Синявіна, а його самого загнали до сирого льоху, де він, знесилений, без лікарської допомоги, незабаром помер. Дружину, Євдокію Олександрівну Майбороду, теж учительку, відправили на каторжну роботу до Німеччини…
Страшну розправу вчинили фашисти над мирними громадянами села Суха Гомільша. Це сталося 23 березня 1942 року. Повернувшись сюди після тривалого бою, гітлерівці почали ходити по хатах і, б’ючи селян залізними прутами, зганяти їх до управи. «Потім жінок і дітей, – згадував у 1944 році мешканець села Гейченко, якому пощастило уникнути загибелі, – зачинили в одній хаті. Ті кричали, падали в ноги клятим нелюдам та просилися, аби пожаліли хоча б дітей… І тоді німці привели до хати 49 чоловіків села і розстріляли їх. Убитих повкидали до ями, що утворилася від вибуху бомби. Отак і стояла ця велика могила, нагадуючи про жахливий злочин, скоєний убивцями беззахисних людей».
У каральних акціях, крім, власне, німців, брали активну участь їхні союзники – мадяри, румуни, італійці, фінни та інші прихвостні фашистів. У лютому–березні 1942 року на землі Змівщини особливо лютували угорці, про яких місцеві жителі говорили: «То гірші від есесівців!». У Гайдарах вони знищили 25 жителів, у Таранівці стратили на шибениці й розстріляли 95 чоловік, а також убили п’ятнадцятьох поранених червоноармійців.
…Автор цих рядків народився і мешкав тоді у с. Таранівка, котрій судилося тричі переходити з рук у руки. В 1942-му мені було чотири роки, і я, звичайно, мало що пам’ятаю, але пізніше, коли у вересні 1945-го пішов до першого класу, наслухався розповідей про масові розстріли у нашому селі. Розповідали, що угорці починали акцію з кінця вулиці, заходили на подвір’я, зчиняли стрілянину, били з автоматів по всьому, що рухалося, жбурляли гранати в льох або сарай. Поранених дорослих добивали, малих дітей кололи багнетами, а потім, мертвих чи ще живих, кидали в колодязь.
У 1943-му році тризну смерті в моєму рідному селі справляли есесівці, яким наші війська завдали поразки, під Орлом та Курськом. І знову – десятки жертв… Нашу сім’ю, як і багато інших родин таранівців, фашисти примусили спішно залишити дім, взявши деякі домашні речі. Було названо й напрям руху – станція Красноград. Мама, вказуючи на нас із братом, спробувала поговорити з поліцаєм, який почав уже виштовхувати з кімнати дідуся і бабусю. Але той у відповідь клацнув затвором, брудно вилаявся і гаркнув, що має право всіх нас розстріляти на місці за непокору. Тоді дідусь викотив тачку, поклав на неї клунок з одягом, і ми вп’ятьох рушили в дорогу. Пройшли село Мелихівка. Мама потім розповідала, що і в Охочому, і в Мелихівці дідуся впізнавали здалеку: хто не знав Терентія Федоровича Ломакіна, фельдшера з Таранівки, який урятував, поставив на ноги за тридцять років роботи не один десяток людей!
Минуло ще дві години, почало сутеніти. Здавалося, не буде кінця цій небезпечній дорозі, Аж ось і село Парасковія… Дідусь зупинився, розгублено розвів руками, а жінки заплакали. Власне, села як такого не було: самі руїни та згарища. Потім я дізнався, що в Парасковії вціліли лише три хати, Люди мешкали по клунях, погребах чи у наспіх викопаних землянках.
«Ми прожили в Парасковії дві доби: дала притулок добра дідусева знайома. Дорослі ночували в сараї, а нас із братом господиня пустила в льох. Там лежало багато спілих запашних динь і було затишно. На третю добу, вночі, загриміли вибухи. На світанку ми побачили в кінці вулиці нашого розвідника…
Спливав вересень, настав жовтень 1943-го, і лише тоді почали повертатися до Таранівки вигнанці. Багато хто, прямуючи на південний захід, дійшли до самого Дніпра, ховалися у плавнях, побоюючись, що потраплять під обстріл, і змогли вирватися з пастки, тільки коли фронт підійшов впритул до великої ріки.
Вже перед самим відступом, відчуваючи свій близький кінець, окупанти у безсилій люті скоїли ще один страшний злочин у радгоспі «Червоний велетень». Вони зібрали жінок і дітей, зачинили їх у підвалі сільської їдальні, а потім облили будівлю бензином і запалили. Усі люди у страшних муках згоріли живцем… Серед загиблих були Параска Золотаренко з трьома маленькими доньками, Тетяна Мінцева з двома дітками та інші.
У 1944-му році, в ході роботи Державної Надзвичайної Комісії з розслідування злочинів фашистських загарбників на окупованій території, по свіжих слідах подій складалися списки загиблих. Тоді й стало відомо, що за роки окупації гітлерівські нелюди розстріляли й замордували 1 174 мешканця району, а в Таранівці вбили, повісили, закололи багнетами, втопили в колодязях 530 чоловік…
Коли нині гортаєш пожовклі сторінки архівних документів, важко утриматися від сліз. Особливо це стосується свідчень людей, які пережили страхіття окупації і після визволення залишили свої спогади для історії. У спогадах цих немало вдячних слів про мужність і самопожертву простих людей, селян, які, йдучи на смертельний ризик, діяли як істинні патріоти.
…У лютому 1943-го у прифронтовій смузі гриміли бої. В селах, полях, лісах, ярах та балках часто-густо після таких боїв залишалися поранені червоноармійці. Люди допомагали їм чим могли: годували, привозили додому й перевдягали у цивільне, лікували. Все це – незважаючи на суворі застороги окупантів. Жительки Безпалівки Онисія Єгорівна Нестеренко і Анастасія Михайлівна Ткаченко по черзі носили пораненим бійцям їжу, переховували їх у скиртах соломи, маскували лежачих, пильно стежачи за тим, щоб ніхто нічого не запримітив.
А ось що згадував Василь Петрович Коломієць із села Пасіки: «Наша сім’я була віднесена окупантами до числа «соціально небезпечних». Вороги підозрювали, що ми підтримуємо зв’язок із партизанами. Одного разу, о 23-й годині, виламавши двері, фашисти виштовхали нас у самій білизні із хати і погнали в напрямку Великої Гомільші, де містилась їхня комендатура. В дорозі зв’язали нам руки, а дружину прив’язали до кінського хвоста. Били нагаями і прикладами. Смерть весь час ішла з нами поруч. Очевидно, побоюючись несподіваного нападу партизанів, німці частенько стріляли на всі боки. Аж ось довели нас до містка і вже хотіли застрелити… Але виявилося, що в наших катів не лишилося жодного патрона. Користуючись темрявою, ми кинулися навтьоки й хутко сховалися в заростях».
Сім’я Коломійців справді мала зв’язок із народними месниками. Була в Пасіках ще одна людина, яка допомагала партизанському загонові. І як допомагала! Жителям Пасік і навколишніх сіл було добре відоме ім’я Антоніни Костянтинівни Рубінської. Вона працювала до війни сільським лікарем. Під час окупації А. К. Рубінська багато разів вирушала вночі до западнянського лісу, щоб надати медичну допомогу пораненим і хворим партизанам. Бійці з армійської розвідки, перевдягнені у поліцаїв, приходили й до неї додому. Очевидно, Антоніна Костянтинівна передавала їм важливі розвідувальні дані, а також, добре володіючи німецькою мовою, виписувала бійцям перепустки, завдяки яким розвідники мали змогу долати значні відстані.
…Визволення від фашистської чуми прийшло на зміївську землю 17 серпня 1943 року, коли, форсувавши Сіверський Донець, бійці та командири 480-го полку майора М. М. Пузиревського разом із 1-м та 2-м батальйонами 84-го стрілецького полку увірвалися до Змієва. Відзначилися в цих боях і частини генералів Б. К. Колчигіна та В. П. Коруна.
Фронт поступово відкочувався на захід, а на очищеній від ворога території починалося відродження того, що було зруйноване, понівечене, спалене вандалами двадцятого сторіччя. Втрати виявилися величезними… Гітлерівці знищили у Змієві хлібозавод, паперову фабрику, обозобудівне підприємство, спалили 814 житлових будинків. Майже нічого не залишилося від сіл Таранівка, Соколів, Мохнач, Велика Гомільша й багатьох інших.
Та найбільш болюча, незагойна рана воєнного лихоліття – це загибель людей. Тільки в Змієві фашисти закатували 62 мешканців, із району вивезли на каторгу до Німеччини 1 413 юнаків ї дівчат. Багато їх, кинутих у прірву мук і страждань, загинули на чужині від непосильної праці, голоду, знущань, нальотів авіації союзників. Число жертв і досі не підраховане…
Не виміряти глибини горя та душевних мук, завданих фашизмом, – найбільш антигуманною ідеологією, яка прощенню не підлягає. Пам’ятаймо про це! Нехай попіл загиблих стукає у серця живих…
Источник: Книга Скорботи України. Харківська область. Х.: Книга Пам’яті України, 2007. Т. 3. С. 276–282.
Библиовебографическое описание (ДСТУ 8302:2015):
Донін В. Ю. Коли межею був Донець // История Змиевского края. 21.04.2025. URL: https://colovrat.org/publ/1-1-0-524 (дата обращения: 13.06.2025).
Похожие статьи: