УДК 908 (477.54-2)
ББК 63.3(4Укр-4Хар-2)
СКРИПАЇ В 1930–1945 РОКАХ
___________
© І. М. Павлов
Скрипаївський ліцей імені Героя Радянського Союзу М. Ф. Паська
З 1928–1929 років радянська влада розпочинає колективізацію на Зміївщині приватних селянських господарств. Людей силою стали заганяти до колгоспів, примушували їх здавати туди своє майно, реманент, худобу. Це були штучні об'єднання, створені за райкомівським наказом, із грубим порушенням принципу добровільності. Хто не виявляв бажання вступати до колгоспу, того зараховували до числа «куркулів» та «підкуркульників». На території Скрипаїв з 1929 р. починають організовуватися 3 колективних господарства в формі ТСОЗу (товариств спільного обробітку землі):
- «Червоний лан» – голова колгоспу Товстокорий Д. Х., в ньому діяло 6 бригад;
- «Більшовицька перемога» – голова колгоспу Мосур С. І. (убитий кулаками в 1930 р.), його замінив Бурейко К.Ф., діяло 9 бригад;
- імені Т. Г. Шевченка – голова колгоспу Дяков У. О., діяло 5 бригад.
В 1930 р. до колгоспу «Червоний лан» було приєднано землі господарства ім. Т. Г. Шевченка (зарічка ). Новим головою «ланових» обрано Шелудька Д. Й. В 1931 р. в селі створюється комсомольська організація. Її першим секретарем став Руденко Ф. В., а першими комсомольцями стали: Овчаров Т. В., Чередник К. І., Жидков О. Є., Демченко І. Ю., Шкребець М. О., Чорнобай М. Х., П'ятко Є.Т., Бурейко В. П.
Розпочався тяжкий 1932 р. У той рік заніміли щедрі зозулі, накувавши знедолений рік. Тільки чорне вороння кружляло зграями – предвіщуючи щось не добре... Танули на полях сніги. А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами солов'ї в садках? Ніхто того вже не пам'ятає, сьогодні пам'ятають інше... Люди щоб вижити, їли все, що можна було їсти: щовей, рогіз, кропиву, листя й кору дерев, собак, жаб, ящірок, трупи коней... І щасливий був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, здувалися животи, тріскалася шкіра. Вимирали цілі сім'ї, а то й родини, особливо де було багато дітей. Ця трагедія не оминула й Скрипаї. Адже наше село понесло найчисельніші людські втрати в Зміївському районі в роки голоду 1932–1933 рр. Так, офіційно в Скрипаях померло 507 осіб, але зі слів старожилів села, ця статистика значно занижена. Адже багато людей помирало по дорозі до тодішньої столиці м. Харкова, у довгих чергах за хлібом, по дорозі додому. Їх вбивали і відбирали хліб. І такі смерті ніде не фіксувалися. А ті, які були зареєстровані в державних органах, шифрувалися під різними захворюваннями (тиф, ящур, дистрофія, скарлатина, недокрів'я, водянка, гідремія, старість, слабкість та інше ). А у кого з лікарів совість не дозволяла записувати неправду, то у графі «причина смерті» ставили або прочерк, або запис «помер вдома». У селі не стало ні бідних, ні середняків, ні багатих. Всі були єдиним соціальним прошарком – голодними. Партійне керівництво району починає впроваджувати «бойові темпи хлібозаготівлі», вимітаючи з колгоспних комор і комор одноосібників практично все зерно, не залишаючи людям не тільки на прожиток, а й на весняну сівбу. До січня 1933 р. у селян забирати вже було нічого. Але з «верхів» знову і знову надходять директиви про необхідність доздавання хліба державі. Так було встановлено на Скрипаї – 511 центнерів пшениці. На засіданні Зміївського РПК були прийняті такі рішення: «Уповноваженому по Скрипаївській сільській раді т. Кірштейну за правоопортуністичне ставлення до справ організації мас на виконання плану по здаванню пшениці державі, слабий натиск на куркуля оголосити догану та з уповноваженого с. Скрипаї зняти. Винести суворе попередження тт. Котляру і Маковецькому, що забезпечили вивозку лише 200 центнерів при завданні 706. Установити останній термін виконання плану до 5 січня 1933 р». Знову в Скрипаях з'являються «буксири-продрозверстники», знову лютує «червона мітла», яка підмітала не тільки колгоспні комори, а й ходила по хатах селян і забирала усі припаси їжі, які люди заготували на зиму. Коли один з таких загонів прибув до Скрипаїв відбирати «залишки», то місцеві жителі організувалися і вигнали їх з села дрюками. Того ж дня до Скрипаїв прибув озброєнний каральний загін, який жорстоко покарав селян, а найактивніших розстріляв.
Зі спогадів Вергуна Михайла Корнійовича, 1926 р. н .: «Я був тоді малий, але пам'ятаю, як чотири мужики знайшли 2 мішки картоплі, схованої батьками. Мати почала голосити, жбурнула жменю картоплі їм межи очі.Так ту картоплю ми їли, що її мати жбурляла і говорили: «Аби ви, мамо, більше б кидали, то нам більше б залишилося. Бо усе інше з хати позабирали. Собака наш десь ходив, приходив із закривавленою мордою – мабуть їв людей. Бо їх тоді багато всюди лежало. Коли ми з'їли собаку і кішку (я її тримав, як кроля, а батько різав), мене з братом (6 і 8 років) батьки вирішили відвезти до Харкова, бо тоді люди говорили, нібито дітей підбирали іноді та вигодовували у місті. Тож нас із братом та ще 4-х дядькових дітей батьки відвезли на Південний вокзал. Меншій дитині було 3 роки. Ми попрощалися з батьками і стоїмо коло поштампу. Нас підібрала жінка і відвела до купи таких же, як ми, бідолах. Усіх разом нас відвели у товарні вагони, де ми жили, доки нас не перевели на Салтівку, у бараки колишніх в'язнів, яких, мабуть, розстріляли (тоді таке часто було). Барак довжиною метрів 250, обгороджений колючим дротом, а всередині у 7 рядів – койки, у кожній по 4 чоловіки. Ми з братом не розлучалися. а всього, я думаю, нас було там дітей десь із півтори тисячі. Кожного дня йдеш на умивання через коридор, повний померлих дітей. Виводили на вулицю суворо за часом, там ми їли траву. Через слабкість і погане харчування дуже хворіли. Через тиждень захворів брат. Я прокинувся – його немає. І до сьогодні немає. Я тоді його шукав, ходив всюди, а на купу і не глянув, не здогадався. Якби його лікувати забрали, то він мене б розбудив. Пізніше я й сам захворів, але мене, як не дивно , помістили у лікарню. Після чого, коли вже стало холодно, нас порозвозили по областях. Я потрапив до Мосівки, що у Драбівському районі Київської області, де пробув 7 років і 8 місяців. За своє дитинство тричі куштував солодощі. І ці три рази пам'ятаю, як сьогодні. Ті часи були жахливі. Для мене, що завгодно, тільки не та влада, не той устрій».
Зі спогадів Харченко Анастасії Павлівни, 1924 р. н.: «В той голод було мені 9 років ... дуже важкий був час. Урожай тоді був не поганий, але увесь хліб забрали до останньої зернинки. Вижили ми лише за того, що тато позбирав усі цінності, що були в родині, мамини хустки, спідниці, зібрав все у вузол і повіз до Харкова продавати. Як зараз пам'ятаю, привіз він 2 мішечки пшона, які батьки надійно заховали. Так ми і пережили цю жахливу зиму 1932 р. Але запам'ятався на все життя такий випадок. Мама пішла до сусідки по вулиці, сім'я якої голодувала і понесла їм жменьку пшона. А сусідка говорить: «Я оце не знаю, що мені робити... Чи мені Маруся зарізати, доньку мою меншеньку, вона така пухленька». Мама її довго відмовляла, але та вже втратила розум. Згодом померла з голоду вся та сім'я... Важко було всім, а особливо матерям, бідолашні дивилися як помирають їхні діти і не могли ні чим цьому зарадити. Тепер я розумію, як важко дивитися, коли помирає власне дитя. Страшний був голод, а винуватець його Сталін, та не можна було тоді про нього говорити погане слово».
Зі спогадів Татарського Григорія Леонтійовича, 1923 р. н.: «Наша сім'я жила тоді не багато, але й не бідно, мала корову і коня. Пам'ятаю, що батьки були добрими господарями і нас дітей до праці привчали. Сім'ю влада визнала підкуркульниками і змусила вступити до колгоспу: «Ти думаєш подавати заяву? У нас, знаєш, мова коротка: хто не схиляє голову перед колгоспом, тому силою нахиляємо. А не нахилятиметься – знімемо». Але під час розкуркулення в них забрали все: і худобу, і зерно, і овочі. Голод був відчутний уже восени, доводилося в погрібі з землі виколупувати дрібну картоплю, яку не забрали. Варили її і їли не чистячи, бо якщо почистити, то з неї нічого не залишалося. Взимку вже нічого не залишилося їстівного, перетирали на борошно кукурудзяні качани та кору дерев, з них ліпили макорженики. Інколи батько з колгоспу приносив буряка. Одного разу, я без дозволу батьків з'їв такий кормовий буряк, бо вже дуже мені хотілося їсти. Мама хотіла залишити його, щоб відварити на вечерю для всієї сім'ї. Коли прийшов батько з роботи, був дуже злий за це і накричав на мене. Весною в польові роботи у колгоспній їдальні варили затірку, але давали тільки тим, хто виконував норму. Батькові, якось вже вдавалося, приносити такої юшки і нам дітям, це нас і врятувало. Та не пережила голодомору мама, яка сама недоїдала, щоб врятувати нас дітей ...».
Зі спогадів Курило (Вергун) Ганни Тихонівни: «Під час голоду 1932–1933 рр. в нашій сім'ї було 5 дітей, з них померло двоє моїх братів: Вергун Василь (1928 р. н.) та Вергун Степан (1930 р. н.). Моя мама, Вергун Єфросинія Іванівна, 1909 р. н., розповідала про ті жахливі роки. Діти щоб вижити, потайки, бігали в поле збирати колоски і їли по зернині. Ще їли насіння коноплі, робили з них маленькі коржі. З кормового буряка варили баланду. Коли почалася весна люди збирали щовей, кропову, коріння, стебла різної трави і щось з них варили. Звичною була смерть людей для жителів Скрипаїв. Почалися хвороби, бо люди їли, що попало, а вони безжалісно косили людей. Врятував нас мамин брат, який жив не в Скрипаях, а в селі, де голод був менший. Він передав вузлик тютюну і газетного паперу, який в той час дуже цінився. І мама з дітьми накрутили цигарок і обмінювала в селі на хоч якусь їжу...».
Зі спогадів Маковецької Олени Тимофіївни, 1927 р. н.: «Я пам'ятаю з тих часів небагато, бо було мені тоді, лише 5 років. В той страхітливий голод померли 2 моїх братів і сестричка. Я була найменшою донькою в сім'ї і тому про мене мабуть найбільше піклувалися. Пам'ятаю, якось вранці почали стукати в двері, якісь люди. Мама відчинила двері, а вони вигнали нас всих на подвір'я. Почали обшук хати і комори, позабирали все до останньої зернини. Почався голод: діти попухли, пообкусювали на пальцях рук лика біля ногтей, замочували кору з дерев, їли собак і кішок, ловили жаб. Померло дуже багато скрипаївців і рахунку їм не було. Людей ховали в ярках, без хрестів, без служби, скидували всіх в одну яму і засипали землею. А це все Сталін! Він і тата нашого погубив, що з ним зробили так ніхто і не знає. Я і тепер боюся, щось про нього говорити, за це забирали і кудись відвозили. Важко мені про все це згадувати, бо голод забрав у мене все...».
Зі спогадів Руденко Марії Титівни, 1926 р.н. : «В 33 році людям в Скрипаях було дуже важко вижити...».
Зі спогадів Жидкова Івана Павловича, 1925 р. н., ветерана війни: «В 1932 р . почалося розкулачення в Скрипаях. Було розкулачено і мого батька Жидкова Павла Михайловича, 1889 р. н. Він воював у Першій світовій війні, в період 1914–1917 рр. На зароблені кошти закупив деревоматеріали і збудував млин – вітряк за селом. За це влада й оголосила його куркулем. Відібрали в нього вітряк, комору, коня, корову, іншу худобу та птицю, увесь зібраний урожай. Але цікаво було те, що ті «люди», хто займався розкулаченням, з приходом у село німців – стали поліцаями...».
22 червня 1941 р. мирну працю українського народу було перервано віроломним нападом на СРСР фашистською Німечинною. Коли гітлерівська окупація стала загрожувати нашому краю, багато жителів с. Скрипаї як інших навколишніх сіл, були мобілізовані на вириття траншеїв і окопів під Змієвом, Харковом, Чугуївом. На території Скрипаївського та Мохначанського лісництв силами жителів сіл влаштовувались танкові завали. За спеціальною постановою сільради на вулицях села проводилася патрульна служба, особливо в нічний час. Були взяті під особливий контроль колодязі, містки, зупинялись і перевірялись всі незнайомі прохожі люди. Техніка колгоспів, робочі коні, були відправлені на фронт, решта колгоспної худоби була вивезена в глибокий тил. 583 скрипаївця було мобілізовано на фронт, з них загинуло 330. 25 жовтня 1941 року в с. Скрипаї увірвалися німецько-фашисткі окупанти. Вже в перші дні окупації ними були встановлені «нові порядки»: поставили старосту і поліцаїв з числа морально не стійких елементів. Село Скрипаї перенесло 472 жахливих днів окупації. Їм був нанесений великий матеріальний збиток: знищені подвір'я колгоспів, спалено і зруйновано більше 100 селянських хат і будівель, до Німечини було вивезено близько 100 осіб, переважно молоді: Овчаров М. О., Зуб Є. М., Чередник Г. Д., Татарська Г. Н., та інших.
Зі спогадів Вергуна М. К., ветерана війни, 1924 р. н.: «То були нелегкі часи воєнного лихоліття. Скрипаї були окуповані гітлерівцями, які всіляко знущалися над людьми, примушуючи їх виконувати тяжку роботу на викорчовування велетенських пеньків, щоб вирівняти поле під польовий військовий аеродром. Нещадно розправлялися над саботажниками, які працювали аби як, не поспішаючи. Довелось і мені неодноразово скуштувати тих «гостинців» розлючених фашистів та їх прихвостнів – поліцаїв. Я до кінця днів своїх збережу щиру вдячяність моїм батькам, котрі, ризикуючи своїм життям, зуміли викопати непомітно яму на городі біля тину, де я і переховувався від облав окупантів, бо вони постійно полювали на молодь, щоб захопити юнаків і дівчат для відправки їх на каторжні роботи до Німеччини. Ось так проходила моя тривожна юність. Тому я з великою радістю зустрів прихід до Скрипаїв наших військ, після чого пішов на фронт».
Фашистами були розстріляні і замордовані: Бакуленко І. І. (за звязок з партизанами, після допиту і жорстоких катувань, привязали за ноги до воза і волоком тягли за село де і розстріляли); Положинський Я. Є. і Зуб І. В. (за звязок з партизанами).
Були повішені жителі села: Шкребець І. Ф. (за звязок з партизанами), Троян Г. І. (за переховування пораненого партизана), Костенко К. П. і Костенко К. С. (за переховування радянських розвідників).
В лісах нашого краю перед приходом німців був зформований партизанський загін № 66 в складі 86 партизан. Командиром цього загону був Любченко І. С., комісаром Воробйов П. Н. Зоною діяльності партизанського загону були ліси сіл Скрипаї – Мохнач – Покровка – Веденка – Красна поляна. Для ефективної діяльності загін був розбитий на окремі групи по 8–10 партизан, після чого розпочали свою активну діяльність. Ними був розстріляний староста у с. Мохнач, затримані в лісі і розстріляні 2 німецьких розвідника, було зроблено напад на німецький обоз і відбито кілька підвод, розстріляно більше 10 перебіжчиків – зрадників до німців, пущений під лід німецький агент – бувший лісничий, розповсюджувалися серед населення листівки.
Весною 1942 р. фашисти підбили радянський літак «У-2», він ледве приземлився на поле «Червоного лану» і загорівся. Сюди швидко приїхали німці. Один з льотчиків загинув, а другий був захоплений фашистами і відправлений до Чугуєва в комендатуру. 2 лютого 1943 р. Воронезський фронт приступив до проведення Харківської наступальної операції «Зірка».
Бої за с. Скрипаї велися переважно на полях за селом, з сторони сіл Гнилиця і Мосьпаново, в ніч з 8 на 9 лютого 1943 року. Фашисти добре укріпили свої позиції, були установлені доти, які добре прострілювали рівнинну місцевість. Крім того, на руку німцям, був білий сніг, на якому наступаючі були вразливими видимими цілями. Цього року зима була морозна і сніжна, висота покриву снігу досягала 50 сантиметрів, що дуже ускладнювало наступ червоноармійцям. Тому був даний наказ наступати на ворога в сутінках. Наше село було звільнено частиною 111-ої стрілецької дивізії, 3-ої танкової армії генерала Рибалко. Командиром був полковник Хотеєв Степан Павлович. Лише за звільнення села загинуло 365 воїнів, які захоронено в сільській братській могилі. Була велика кількість поранених бійців і будівля школи була використана як військовий госпіталь.
Зі спогадів Жидкова І. П., 1925 р. н., ветерана війни: «На початку лютого 1943 р. в село увійшли наші розвідники, але німці їх схопили і розстріляли. Вечором 8 лютого з артпідготовки почався наступ Червоної армії . Бій йшов усю ніч за селом. Пам'ятаю, що було багато вбитих, а поранених розмістили в школі. Після чого пішов на фронт і я. Визволяв с. Гайдари, де мене послали в розвідку як місцевого».
Зі спогадів Череватенко Федора Михайловича, 1925 р. н., ветерана війни: «В нас в хаті «стояв» німецький офіцер з чотирма солдатами, а нашу сім'ю перемістили до сарая. На початку лютого фашисти запанікували, відчували, що скоро буде наступ. Один з солдатів, таємно, показував фото своєї сім'ї, говорив «Кіндер...» і вже відверто «Гітлер капут». Вони позабирали всі дошки, укріплювалися за селом, копали окопи. Наступ червоноармійців розпочався з артобстрілу вечором 8 лютого з Гнилиці. За селом у німців стояли доти. Всю ніч тривав жорстокий бій. Близько 5 години ранку ми почули таке знайоме і рідне «Ура !». Всі жителі села повибігали з укріплень і радісно зі сльозима на очах вітали своїх визволителів. Запам'яталися слова одного з офіцерів, який з сумом говорив: «Скільки ми втратили бійців...». Місцеві жителі допомагали збирати вбитих та поранених воїнів на засніженому лузі та на полях Чиргинівки, на Гниличкі та Крейдунці. Після чого вони були поховані в братській могилі. А вже 16 лютого я пішов на фронт».
Джерело:
Павлов І. М. Скрипаї в 1930–1945 рр. // Історія – вчитель життя. URL: https://www.sites.google.com/site/istoriaucitelzizni/s-skripaie-doslidnicki-materiali/3-skripaie-v-1930---1945-rr (дата звернення: 03.12.2022).
Библиовебографическое описание (ДСТУ 8302:2015):
Павлов І. М. Скрипаї в 1930–1945 рр. // История Змиевского края. 04.12.2022. URL: https://colovrat.org/publ/1-1-0-512 (дата обращения: 21.11.2024).
Похожие статьи: