УДК 929 (477.54)
ББК 92.0+63.3 (4Укр-4Хар-5)
УРИВОК ЗІ СПОГАДІВ ОЛЕКСИ ПРОКОПОВИЧА ЧУГУЯ (ЗМІЇВСЬКИЙ ПЕРІОД ЖИТТЯ)
Незважаючи на успішне закінчення семирічної школи, продовжити навчання я не міг. Середня школа знаходилася на відстані 15-ти кілометрів від Чугуїв — у селі Білоцерківка. Отже, треба було наймати квартиру, щоб нормально відвідувати школу. Грошей у батьків для оплати квартири не було. Учителі порадили вступати до педучилища, яке знаходилося в Сорочинцях. Там платили стипендію.
Зібравши необхідні документи, я поспішив до оспіваного М. Гоголем селища. Але, як виявилося, запізнився. Квота місць, виділених для відмінників, була вже заповнена. Відмова прийняти документи мене настільки вразила, що я навіть не спитав, чи можна вступати до училища на загальних підставах, тобто, складаючи вступні екзамени разом із звичайними випускниками семирічки. Щоб не розплакатись, я вибіг з училища і поспішив додому. Однак у кузові вантажної машини, шофер якої згодився мене підвезти до райцентру, я не міг стримати сліз. Добре, що поряд зі мною нікого не було.
Батьки після довгих роздумів дали згоду на навчання в Білоцерківській середній школі. Я здав до неї документи. Але пошуки іншого, дешевшого варіанту навчання в середній школі, наприклад – вечірній, продовжувалися. Спроба влаштуватися на роботу в Полтавському склозаводі, біля якого недалеко знаходилася така школа, також закінчилася невдачею. Вакантні місця склодувів заповнювалися лише людьми з потужним дихальним апаратом.
Дізнавшись про мої пошуки роботи, далекий родич, який приїхав із Краматорська у відпустку, згодився взяти мене з собою і влаштувати працювати сантехніком, яких там не вистачало. Донбас поставав у моїй уяві рятівником, з його великими промисловими містами і бажаною вечірньою школою. Я почав готуватися до від'їзду.
Раптом приходить лист із Змієва Харківської області від Парасковії Григорівни – дружини маминого брата Івана Андрійовича Титаренка. Вони запрошували мене до себе, щоб надати можливість закінчити середню школу, директором якої був мій дядя. Бачив я його лише один раз, коли він приїжджав у наші краї на похорон свого батька, а мого діда, Андрія Олексійовича. Відбувалося це на хуторі Титаренки. Маючи деякі навики малювання, я спробував зробити портрет небіжчика. Робота сподобалася Івану Андрійовичу. Він поцікавився моїми успіхами в навчанні та чи збираюся одержати середню освіту. Я відповів, що навчаюся на «відмінно» і мрію стати вчителем. Очевидно, ця відповідь пізніше вплинула на рішення запросити мене до Змієва завершити навчання в середній школі.
Рис. 1. Парасковія Григорівна Титаренко
Оскільки я фактично вже був готовий до від’їзду, але в інше місто, маючи навіть паспорт, який ледве вдалося одержати 1952 року в районному відділенні міліції, мене провели до потяга на залізничну станцію Братешки. Придбавши білет на потяг Київ-Харків, автор цих спогадів виїхав за призначенням. Потяг прибув до Харкова опівночі. Я приготувався чекати ранку на вокзалі, як радили батьки, щоб до Змієва добиратися за світла. Але чергова по вокзалу попросила мене вийти, адже в мене не було білета. Спроба переконати її, що в мене безвихідна ситуація, не увінчалася успіхом. Я звернувся до міліціонера, але й він виявився безсилим, намагаючись заспокоїти мене тим, що скоро побудують новий, значно більший, вокзал, де можна буде ночувати всім, хто цього потребує.
Рис. 2. Іван Андрійович Титаренко
Вийшовши із вокзалу, юний пасажир поставив валізку недалеко від дверей і присів на ній, намагаючись відігнати сон, який уже почав настирливо заплющувати мої очі. Тут же сидів прямо на землі чоловік, неголений, у фуфайці й кирзових чоботях. Я був задоволений, що хоч хто-небудь із пасажирів є поряд, але в розмову не вступав. Однак сусід розпочав її сам, коротко розповівши про себе. Виявляється, він повертався із Сибіру, де перебував у тривалому ув’язненні. Ця розповідь одразу розігнала мій сон і я з нетерпінням чекав ранку, а коли з’явилося світло, поспішив до трамвая, залишивши сплячого сусіда.
Це був бажаний електротранспорт, який рухався по 14-ому маршруту прямо до станції Левада, звідки можна було приміським потягом добратися до Змієва. Придбавши білет, сів у вагон, а через годину зійшов на станції Зміїв, що була на окраїні містечка. До його центру ходив маленький автобус, але потрапити на перший рейс не було надії. Більшість тих, що стояли в черзі, вирушили своїм ходом. Я приєднався до них, запитавши одного, чи не знає він, де знаходиться 1-й Лиманський провулок. Він пояснив, а потім запитав: «А ви часом не родич Івана Андрійовича?» Моя відповідь була короткою: «Так». Неважко було здогадатися, що це був випускник Зміївської середньої школи №1, як і про високий авторитет її директора та повагу до нього. Цей же чоловік довів мене до самісінького провулка і пішов далі по вулиці Лиманській.
Я наблизився до будинка під номером 1, біля якого росла розкішна верба, спускаючи віти аж до землі. Присівши на сухий пеньок, виготовив із бур'яну невеликий віничок, щоб струсити пилюку із взуття. Ледве встиг це зробити, як почув щире привітання. Це був голос двоюрідної сестрички Ніни, яка першою помітила через вікно мою появу й одразу поспішила зустріти очікуваного гостя. Ми зайшли в будинок, де поралася, готуючи обід, Парасковія Григорівна. Дещо пізніше прийшов із школи й Іван Андрійович. Після смачного обіду й короткої розмови мене примусили, як малу дитину, лягти відпочити. Я підкорився, хоч сон мене не брав.
Невдовзі з’явився й Веніамін (брат Ніни). Він зустрів мене з теплою усмішкою. У нас одразу розпочалася розмова на різні теми і, звичайно ж, про школу. Незважаючи на те, що Веніамін був молодший від мене на два роки, він обігнав мене на рік, уже закінчивши восьмий клас.
Наступного дня Веніамін показав мені центральну частину міста Зміїв і найдовшу вулицю імені В. Леніна (тепер Адміністративна), яка довела нас аж до того місця річки Сіверський Донець, де в неї впадає її притока Мож. Звідси можна було побачити розташовані на західному схилі берега будинки, оточені пишними деревами. Пізніше Веніамін показав мені й інші частини міста, зокрема Замостя, яке знаходилося за Можем, а також залізничну станцію «Зміїв», розповідаючи історію міста, перші згадки про яке сягають XII століття. Колись це було укріплення. Козаки Зміївської сотні брали участь в антифеодальних повстаннях під керівництвом І. Дзиковського (1670) та К. Булавіна (1707–1709).
За царських часів Зміїв нерідко ставав притулком для багатьох утікачів. Тут побував навіть Степан Разін. До «неблагонадійних» належав також Іван Куценко, який свого часу служив офіцером у Вороніжському полку. Після солдатського бунту цей полк було розформовано. Доля завела Івана до Змієва. Спочатку мешкав у на швидкоруч збудованій невеликій хатині. Лише згодом вдалося побудувати згаданий пристойний будинок. У ньому й жив разом із сином Григорієм, який, працюючи церковним старостою, а у вільний час шевцем, також доклав максимум зусиль, щоб хоч одно із трьох його діток (Вані, Варі та Паші) одержало освіту. Повезло останній. Фінансовою допомогою у цій справі, як і в будівництві нової хати, послужили деякі коштовності, що дісталися Григорію Івановичу у спадок від батьків.
Після успішного закінчення Зміївської гімназії Парасковія Григорівна розпочала педагогічну діяльність у школі міста Чугуїв. Користувалася заслуженим авторитетом не лише в батьків, діти яких навчалися у цій школі, айв інших мешканців. Вона товаришувала з донькою міського голови Веніаміна, а відтак мала змогу спілкуватися з різними представниками інтелігентського середовища.
Однак буремні події початку XX століття суворо позначилися на родині Куценків. Брата Парасковії – Івана розстріляли білогвардійці, сестру Варвару знайшли утопленою в річці. Ці трагічні події настільки вразили Парасковію, що вона тяжко захворіла. Батьки, завдяки старанням лікарів, ледве врятували її. Тепер вона продовжила педагогічну діяльність уже в школі міста Змієва.
Знайомство і дружба Парасковії Григорівни з Іваном Андрійовичем Титаренком, який після закінчення Полтавського інституту народної освіти приїхав до Змійова й обійняв посаду директора гімназії, завершилися одруженням. Поселилися в одній із шкільних кімнат, яку виділила їм місцева адміністрація. Коли померли батьки Парасковії Григорівни, молода родина переселилася у їхній будинок, що знаходився на початку Лиманського провулка.
На момент переселення у згаданий будинок Іван Андрійович і Парасковія Григорівна вже мали доньку Ніну та сина Владислава. Саме в такому складі й застав їх голод 1930-х років. Одержуючи вчительську зарплату і продуктові картки, хоч і нелегко, але можна було якось пережити це лихо. Однак залишити в біді своїх родичів – не вписувалося в моральний кодекс сім’ї педагогів, вихованих на високих принципах гуманізму і народної моралі. Шукаючи порятунку, першим прибув із Полтавщини у Зміїв до брата одинадцятирічний Андрій. Його пощастило влаштувати в професійно-технічне училище залізничників, що знаходилося на окраїні Харкова, яка називається Основа. Паралельно навчався у вечірній школі. Згодом закінчив технічний інститут, а, повернувшись із Фінської війни, до останніх років свого життя працював у системі залізничного транспорту.
Не менше уваги приділив Іван Андрійович і восьмирічній сестрі Лідії. Вона прибула до Змієва в 1929 році. Тут же закінчила вечірню школу, а згодом – Харківський педагогічний інститут (заочне відділення), в якому раніше навчалася Парасковія Григорівна. Лідія Андріївна спочатку працювала вихователькою, а після одержання вищої освіти – вчителькою молодших класів у спеціальній школі — лікарні, в якій навчалися діти, що втратили слух після перенесених хвороб. На початку Великої Вітчизняної війни евакуювалася разом зі школою до Казахстану.
Найменшому братові Івана Андрійовича – Володимирові (1922 року народження) судилося прожити найкоротший вік. Прибувши до Змієва в 1938 році, він деякий час поділяв життєві радощі й труднощі разом із родиною директора школи. Успішно закінчивши танкове училище, у перші дні згаданої війни потрапив на фронт. Поліг на полі бою, захищаючи рідну Полтавщину від гітлерівських загарбників.
Неприхильною виявилася і доля третього брата Івана Андрійовича – Дмитра. Пережиті ним два голоди (1921 і 1933 років) помітно позначилися на здоров’ї, тому в роки війни з нацистською Німеччиною він міг служити лише в будівельному загоні. Однак під час бомбових ударів ворожої авіації одержав контузію і повернувся додому інвалідом, де його чекала у стінах спаленої гітлерівцями хати дружина з неповнолітніми дітьми. Перенапруження, пов’язане з відбудовою хати, виснажлива робота в колгоспі, а особливо голоду 1947 року, остаточно підірвали здоров’я Дмитра Андрійовича, призвели до тяжкої хвороби. Старший брат (Іван), дізнавшись про це, найняв лікаря в Змієві й поспішив на допомогу. Однак врятувати Дмитра не вдалося.
1937 року в Ніни та Слави з’явився братик. Нарекли його Веніаміном. Так величали голову міста Чугуїв, з дітьми якого дружила Парасковія Григорівна, працюючи там у школі. Виховували малюка всією родиною, але найбільше уваги приділяла йому Лідія Андріївна. Того ж року країну накрила хвиля масових репресій. Особливо жорстоких переслідувань зазнала інтелігенція. Арешти здійснювалися майже щоденно. Люди рятувалися, як могли, в основному переховуючись у віддалених хуторах. Декого добрі люди із числа чиновників завчасно попереджали про можливий (тобто запланований) арешт, дехто сам, передчуваючи загрозу, непомітно зникав із міста.
Під такою загрозою перебував також Іван Андрійович як директор школи, який на той час був безпартійним. Цього не могли не помітити. Більше того, його дружина була донькою церковного старости, що вважалося певним недоліком. Районне керівництво знало про неабиякі зусилля Івана Андрійовича в збереженні релігійної літератури, яку він перевіз до школи після зруйнування Собору. Новоспечені атеїсти – батьки, діти яких навчалися в середній школі №1, надіслали в райком партії більше десятка листів, в яких вимагали звільнення директора. Адже він, на їхню думку, буде використовувати перевезену літературу для «отруєння релігійним опіумом свідомості молодого покоління».
Івана Андрійовича викликав секретар райкому партії, діти якого також навчалися в цій школі, познайомив із листами кляузників і порадив директорові подалі заховати релігійні книги. Однак запорукою того, що Івана Андрійовича не спіткала гірка доля політв’язня, послужила не лише порядність згаданого партійного чиновника, а й той високий авторитет, який здобув директор тривалою, безкорисливою і невтомною працею на благородній, але нелегкій ниві навчання й виховання молоді в дусі істинного гуманізму та принципів народної моралі.
Особливо показовою в цьому відношенні є його діяльність у під час війни 1941–1945 років. Коли ворог наближався до Харкова, першими евакуювалися на Схід найспритніші чиновники, керівники підприємств та установ. До таких належали і директори (завідувачі) двох зміївських дитбудинків. Вони, залишивши своїх вихованців, галопом гайнули у східному напрямку.
Дізнавшись про це, розгублене партійне керівництво району викликало до себе безпартійного директора школи, доручивши йому евакуацію більше, ніж півтори сотні залишених дітей. Завдяки своєму неабиякому досвіду та організаторським здібностям, а також допомозі членів родини і деяких педагогів, усі діти були зібрані й перевезені на залізничну станцію Зміїв.
Однак потяги виявилися перевантаженими військовими або цивільними пасажирами. У результаті неймовірних зусиль Івана Андрійовича, вдалося умовити начальника потягу, який перевозив депортованих німців для розміщення їх у східних районах Радянського Союзу, доповнити цей транспорт двома вагонами з дітьми. Таким чином пощастило добратися до Саратова, а потім до Кзил-Ординської області. Зупинилися в Сирдар’їнському районі. Розмістили їх в аулі №16 селища Казрис, в якому вже перебували діти п’ятьох дитячих будинків, евакуйованих раніше із західних областей України. Місцева адміністрація об’єднала усіх в один колектив неповнолітніх. Так виник дитбудинок, в якому нараховувалося 160 дітей. Керувати ним доручили зміївчанину.
Незважаючи на специфічні умови перебування в евакуації, Іван Андрійович докладав багато зусиль для того, щоб життя величезного дитячого колективу увійшло в нормальне русло. За таку постійну і безкорисливу турботу всі неповнолітні вихованці називали Івана Андрійовича «татом». Особливо виразно виявилася ця вдячність тоді, коли Іван Андрійович одержав з військкомату повістку й готувався до відправлення на фронт. Делегація вихованців у складі двадцяти чоловік, потай від учителів, потрапила на прийом до секретаря обкому партії й від імені всього дитячого колективу висловила прохання – не залишати їх без «батька», інакше вони не зможуть вижити в тих умовах.
Секретар змушений був переконати керівника військкомату «не чіпати» Івана Андрійовича. Його повернули безпосередньо з вокзалу, де щойно мобілізовані новобранці чекали потяга, який мав одразу відправити їх на Захід. Але тепер воєнком попередив Івана Андрійовича, що віднині він відповідає за життя кожної дитини, як офіцер на фронті за життя кожного солдата. Власне, Іван Андрійович це робив і без подібних застережень, незважаючи на неймовірно важкі умови воєнного часу. Адже різке збільшення населення на цих територіях постійно створювало численні проблеми з поселенням, одягом і харчуванням, нерідко викликаючи незадоволення в місцевих мешканців. Однак великий гуманізм, неабиякі організаторські та педагогічні здібності, політична інтуїція і національна толерантність досвідченого зміївського педагога завжди сприяли розв'язанню будь-яких завдань.
Важливо відзначити, що Івану Андрійовичу разом із працьовитим і досвідченим педколективом порівняно швидко вдалося налагодити в складних умовах евакуації навчальний процес не лише своїх вихованців. Так, для дітей, батьки яких прибули разом з вихованцями дитбудинків і навчали їх грамоти, була створена своєрідна «домашня школа», в якій продовжувала або завершувала одержання середньої освіти евакуйована молодь. Син Івана Андрійовича – Владислав також разом із однолітками, закінчивши згадану «домашню школу», поступив навчатися і закінчив Кзил-Ординський технікум, одночасно виконуючи обов’язки експедитора. Досвід і знання, здобуті в екстремальних умовах, пізніше корисно прислужилися при вступі до Харківського танкового училища, яке Владислав не лише успішно закінчив, а й став викладачем аналогічного військового закладу в місті Проскурові.
Після звільнення Харкова від фашистських загарбників Іван Андрійович одержав виклик – запрошення обійняти посаду заступника начальника Чугуївського військового училища. Проте на час прибуття до Харкова (24 лютого 1944 року) ситуація змінилася і його призначили інспектором Зміївського відділу народної освіти, а через три місяці директором Зміївської середньої школи №1, оскільки відновити навчальний процес в умовах того часу могла лише людина з достатнім педагогічним і життєвим досвідом. Адже все треба було розпочинати з нуля. Передусім зібрали тих, хто раніше працював у цій школі та, переживши військове лихоліття, повернувся до рідного Змієва.
Одночасно з формуванням педколективу проводилася активна робота по відбудові матеріальної бази, виявленню молоді учнівського віку, рівня їхньої освіти і здатності відвідувати школу. Завдяки зусиллям нового педколективу, а також усіх небайдужих до освітньої справи, Зміївська середня школа №1 успішно розпочала свої заняття 1 вересня 1944 року. До неї прагнули потрапити учні багатьох навколишніх сіл, в яких були лише семирічки – Артюхівки, Замостя, Чемужівки та інших. За короткий час Зміївська середня школа №1 вийшла на перше місце в районі. Кілька її вчителів одержали нагороди, в тому числі й директор Іван Андрійович (орден Трудового Червоного Прапора) та його дружина Парасковія Григорівна (орден Леніна). Крім того, Іван Андрійович був обраний делегатом від району на Всесоюзний з’їзд учителів.
У цій же школі навчалися й діти її директора – Ніна та Веніамін. Донька, завершивши середню освіту 1948 року, вступила на хімічний факультет Харківського державного університету імені 0. М. Горького. Коли я прибув до Змієва, Ніна була вже на четвертому (передостанньому) курсі цього навчального закладу, а Венамін у дев'ятому класі середньої школи № 1.
1 вересня 1952 року ми разом із Веніаміном пішли до школи. Вона була перевантажена учнями старших класів, оскільки до неї приходили випускники семирічних шкіл майже всього району, щоб одержати повну середню освіту. На час моєї появи ця школа нараховувала тільки восьмих шість класів. Мене записали у 8-й «Г». У ньому переважали хлопці й дівчата з Чемужівки та Артюхівки.
Підготовка у цих учнів була гіршою в порівнянні з випускниками Зміївської школи, але вони докладали чимало зусиль, щоб не відставати від тих, хто іноді називав їх «когутами». А дехто й обганяв їх, ставши відмінниками в навчанні. Мене сприймали, як свого, і перші й другі, оскільки я був комунікабельним, а головне – навчався на «відмінно». Інакше й не міг. До цього зобов’язувало звання – родич директора школи, але не тільки. Мене, як і раніше, нестримно вабило пізнання світу в процесі навчання. Крім того, рівень викладання в цій школі був особливо високий. Кожен викладач, за дуже невеликим винятком, був віртуозом своєї справи.
Дехто з них, навіть не маючи педагогічної освіти, залишив виробництво, надавши перевагу праці в середній школі. Таким був викладач хімії Давид Залманович Шапаринський. Як практик, він блискуче знав свій предмет і викладав його дуже цікаво, використовуючи іноді елементи гумору. Цим він нагадував мені мого колишнього викладача Подільської школи Івана Семеновича Тумка. Якщо хтось із учнів намагався порушувати дисципліну тоді, коли вчитель записував формули на дошці, він терпеливо завершував операцію, а потім повільно розвертався обличчям до класу і після короткої паузи спокійно виголошував одну фразу: «Здається, у цей клас потрапили і ті, кому краще сидіти в іншому місці». Порушник, зрозумівши підтекст речення, одразу видавав себе, оскільки колір його обличчя став рожевим.
Рис. 3. Давид Залманович Шапаринський
Уроки історії, яку викладав завідувач педагогічною частиною школи Микола Карпович Богдан, приваблювали учнів граничною чіткістю і ясністю поданого матеріалу, емоційністю та непідробним артистизмом. Вони нерідко супроводжувалися власним коментарем окремих фактів історії, чого не було в підручнику, спонукаючи учнів таким чином до самостійного мислення, звичайно ж, у межах панівної ідеології.
Але найбільше захоплення викликали уроки літератури як української, так і російської, оскільки на них розкривалася таємниця і сила художнього слова. Першу з них викладала Анастасія Данилівна [Дробот], другу – Ніна Іванівна. Їхні уроки остаточно закріпили моє бажання після закінчення школи вступати на філологічний факультет університету.
Рис. 4. Анастасія Данилівна Дробот
Однак це поки що – тільки мрія. Невідомо, куди поверне доля. Зараз усе нібито рухається в бажаному напрямку, без будь-яких перешкод. Повернувшись зі школи, ми з Веніаміном дружно виконували все, що потрібно було зробити по господарству – передусім купити продукти в магазині, нарубати дров, а потім сідали за уроки. Під вечір ми мали можливість погуляти з виходом у місто, а після перепочинку завершити виконання домашніх завдань або просто прочитати книжку.
Склавши весною екзамени, я поїхав на Полтавщину. За літні канікули необхідно було виконати ті роботи, які були не під силу батькам. Адже вони залишилися самі з десятирічним сином Іваном. Йому також треба було надати деяку допомогу в освоєнні як точних, так і гуманітарних наук. Крім того, старша сестра Галя, одружившись із Катренком Миколою Антоновичем, спочатку змушена була жити у тісній хатині батьків свого чоловіка. Саме тому вони одразу ж розпочали будівництво власного помешкання.
На момент мого приїзду стіни нової будівлі вже перевершували метрову висоту. А перед від'їздом до Змієва вони не лише були завершені, а й накриті стелею, над якою біліли крокви із свіжого дерева, готові для покриття соломою. Я встиг ще заплести лозою дерев'яний каркас димаря, який згодом мали обмазати (покрити] густою сумішшю глини з піском. Удалося також завершити будівництво ручного млина в батьківській хаті. Він частково полегшував виготовлення круп і борошна для випікання хліба, оскільки вітряний і паровий млини знаходилися на п’ятикілометровій відстані від хутора Чугуї. Лише після виконання цих робіт я знову поїхав до Змієва навчатися уже в дев’ятому класі.
У тому ж році Ніна Іванівна, завершивши навчання в Харківському університеті, одержала призначення у місто Коломия, в школах якої не вистачало вчителів з вищою освітою. Там їй довелося читати хімію і фізику одночасно в чотирьох школах – гімназії №1 і трьох вечірніх. Узимку Іван Андрійович і Парасковія Григорівна тяжко захворіли. Одержавши десятиденну відпустку, Ніна поспішила до Змієва. Стан здоров’я батьків давав право не повертатися до Коломиї. Однак Іван Андрійович і Парасковія Григорівна порадили своїй доньці все-таки завершити навчальний рік, а потім повернутися до Змієва.
Невдовзі після від’їзду Ніни до Коломії у Веніаміна почалися приступи хвороби, яку лікарі визначили, як гостра форма апендициту. Потрібно було негайно робити операцію. Машин швидкої допомоги тоді ще не було. Виручив завгосп школи Григорій Іванович Чумаченко, в розпорядженні якого були сани і худенька конячина. Поклали ми з ним хворого Веніаміна на покритий рядном товстий шар пахучого сіна і поїхали до лікарні. Веніамін тримався мужньо і навіть жартома сказав, що нічого мені їхати з ним до лікарні серед ночі. Досить одного Григорія Івановича. Я відповів йому в тому ж стилі, мовляв, хочу просто покататися на санях.
Незважаючи на те, що в автора цих рядків з’явилися нові обов’язки, він намагався виконувати їх своєчасно і ретельно. Саме тоді остаточно освоїв куховарську справу, старанно враховуючи всі поради і рецепти Парасковії Григорівни. Ця практика пізніше, в студентські роки, мені дуже корисно прислужилася.
Звичайно, деякі кроки на ниві господарської діяльності не завжди були успішними, а іноді й комічними. До сих пір пам’ятаю перший самостійний похід за продуктами на базар. Знаючи, що треба встигнути купити все необхідне ще до початку занять у школі, я швиденько вибрав найкращу сметану, сховав банку в кошик і рушив у потрібному напрямку. Жіночка, в якої я взяв покупку, здивовано запитала: «А платити хто буде?». Юний «шахрай», попросивши вибачення та віддавши гроші відповідно до названої ціни, поспішив додому.
Одного разу, коли я порався на кухні, з’явилася медсестра робити уколи хворим Івану Андрійовичу та Парасковії Григорівні. Підсмажувані сирники поширювали в кімнаті приємний аромат. Медсестра, завершивши необхідні процедури, проходячи мимо, сказала кухарю кілька схвальних компліментів.
Через деякий час повернувся з лікарні Веніамін, а влітку з Коломиї – Ніна. У Змієві їй спочатку довелося працювати у двох школах, щоб мати повне навантаження. Ми з Веніаміном продовжували відвідувати середню школу. У вільний час іноді ходили на Донець ловити рибу або полювати на диких качок. Однак частіше поверталися з порожніми руками, що давало підстави для гумористичних оцінок наших мисливських здібностей. Особливо показовим був один випадок, коли ми все-таки спіймали кілька рибин і, прибувши додому, гучно про це заявили. Ніна приготувалася чистити рибу. Ми піднесли торбину, але вона виявилася порожньою. Рибу ми загубили під час переправи через Донець. Спроба довести правдивість наших слів викликала лише сміх. Адже почуття гумору було притаманне всім у цій родині. Воно відточувалося активним використанням різноманітних каламбурів та розповідей анекдотів.
Це підсилювало мою любов до слова і бажання прочитати кілька своїх віршів, які були схвалені, а деякі навіть видрукувані у шкільній стінгазеті. Іноді я декламував їх зі сцени, беручи участь у проведенні тих чи інших святкових заходів.
Час невпинно рухався. Ми ставали дорослішими. Старшокласникам дозволялося вже ходити на вечори танців, які організовувалися у школі. Саме тут відбувалися перші знайомства з дівчатами. Веніамін уже зустрічався з Вікторією, ученицею паралельного класу. Мене привабила чорнява восьмикласниця, яка з’являлася на танці в білосніжному платті. І невипадково. Звали її Лілія. У цьому одязі вона справді була схожою на чарівну водяну квітку. Між нами зав’язалася та дружба, яку називають шкільним, а отже, й першим коханням.
У розкладі позашкільних занять з’явилася нова форма – вечірні побачення. Особливість їх полягала в тому, що ми з Веніаміном мусили повертатися додому не пізніше 22 години, оскільки саме в цей час Іван Андрійович і Парасковія Григорівна розпочинали нічний відпочинок і зачиняли вхідні двері будинка на внутрішній замок. Щоб відчинити їх пізніше, треба було перервати сон.
Ми з Веніаміном, звичайно, старалися вкластися у визначений нам проміжок часу. А повернувшись додому, домовилися заходити в будинок разом, щоб не робити зайвого шуму. Одного вечора ми не встигли завершити наші рандеву до 22 години. Почали радитися, як зайти в будинок, не розбудивши тих, хто там відпочиває. Вирішили залізти в галерею через вікно, в якому була відчинена кватирка. Ставши на мої плечі, Веніамін через кватирку дістав рукою шпінгалет і відчинив вікно, через яке ми, як злодії, проникли в будинок і тихенько лягли спати.
Уранці, ще лежачи в ліжку, я почув, як Парасковія Григорівна запитала Івана Андрійовича, чи відчиняв він двері хлопцям. Іван Андрійович з притаманним йому гумором відповів, що ні, очевидно, вони увійшли через димар. Але нас ні того дня, ані пізніше, ніхто не допитував і не читав нам моралі. Та й не дивно. Адже старші люди в таких випадках, очевидно, згадують свої юнацькі роки, своє перше, найромантичніше кохання. Воно, як правило, окрилює молодих людей, стимулює їхнє прагнення до самовдосконалення та цілеспрямованості в досягненні поставленої мети. Для мене такою метою було бажання швидше й успішно завершити навчання в середній школі.
Серед заходів естетичного виховання найбільше запам’яталися поїздки в Харків на перегляд вистави «Юність», що відбувалася в оперному театрі, а також зустріч з українським письменником Ігорем Муратовим. Вона проходила у Зміївському плаці культури. Автор розповів про те, як він писав «Буковинську повість», а на завершення прочитав кілька своїх віршів, викликавши бурхливі оплески.
Виховання радянського патріотизму здійснювалося, крім уроків та політгодин, під час проведення комсомольських зібрань, участі в демонстраціях, приурочених травневим і жовтневим святам. Це вимагало чимало зусиль, тому під кінець демонстрації нерідко святковий настрій змінювався втомою.
На період мого навчання в Зміївській середній школі, зокрема на 1953 рік, припадає смерть Й. Сталіна, культ якого саме тоді досяг апогею. Керівники всіх навчальних закладів зобов’язані були організувати траурні мітинги. Відбувся цей захід і в нашій школі. Дехто плакав, дехто робив вигляд, що плаче. Однак найбільше запам’ятався той день, коли монумент вождя був несподівано підірваний. Поширювалися слухи, що це справа рук іноземних агентів. У школі з’явився слідчий прокуратури, обравши для своєї роботи директорський кабінет. На бесіду запрошував усіх, ввічливо пропонуючи сідати на стілець, максимально наближений до столу. На ньому лежало два запали від гранати для перевірки зорової реакції на них запрошеного. Я одразу розгадав цей намір, тому не звернув на них ніякої уваги. Після кількох запитань мене відпустили.
Рис. 5. Пам'ятник Й. В. Сталіну у Змієві
Довгоочікуваний день настав у червні 1955 року. Радість подвоювалася ще й тому, що школу вдалося закінчити із «золотою медаллю». Адже це давало право вступу до вищого навчального закладу без екзаменів. Урочистості, пов’язані з проводами випускників, були чітко організовані. Вони тривали до пізнього вечора і завершилися походом до улюбленої річки Донець зустрічати схід сонця.
Незважаючи на безсонну ніч, наступного дня, зібравши необхідні документи для вступу до вищого навчального закладу, я поїхав до Харкова у супроводі Ніни. Спроби її переконати мене вступати на будь-який факультет точних наук, але не на філологічний, не увінчалися успіхом. Я настояв на своєму. Нарешті ми переступили поріг приймальної комісії Харківського державного університету імені О. М. Горького.
Оформлення документів не забрало багато часу. Не встиг я відійти від столу приймальної комісії, як до мене попрямував невисокий, але симпатичний юнак. Він сказав, що також здав документи на українське відділення філологічного факультету і представився як театральний критик – Юрій Станішевський. Ми пішли разом на співбесіду, яку організовували для відмінників, щоб переконатися, що одержані ними в школі золоті медалі не є «липовими».
Проводив цей діалог декан факультету Колодяжний Андрій Степанович. Питання виявилися нескладними: «Хто написав роман «Прапороносці»? Як називаються три складові його частини? Кого ви вважаєте головним героєм цього твору?». Після закінчення співбесіди декан сказав: «Віднині вважайте себе студентами першого курсу філологічного факультету». Потиснувши руку, він пішов у своїх справах.
Поки ми проходили співбесіду, Ніна встигла побувати на своєму (хімічному) факультеті і поспілкуватися з викладачами, які запропонували їй вступати до аспірантури. Отже, ми повернулися із Харкова з подвійним позитивним результатом. Це викликало схвалення Івана Андрійовича і Парасковії Григорівни. Адже поряд із Веніаміном, який тоді навчався в гірничому інституті, з’явився ще один студент і аспірантка.
Пам’ятаючи, що документальне підтвердження про зарахування мене студентом філологічного факультету Харківського університету надійде на адресу моїх батьків, а також потребу де в чому їм допомогти до початку навчального року, я поспішив на хутір Чугуї. На той час батьки залишилися там з єдиним сином Іваном, який навчався в Подільській, тепер уже середній школі. Молодша сестра (Лідія), виїхала в Дніпродзержинськ, а старший брат (Микола) після служби в армії, одружившись, залишився на Сахаліні.
Повідомлення про зарахування студентом прибуло на хутір Чугуї раніше мене. Основний його зміст батьки зрозуміли, крім вимоги з’явитися в університет за 15 днів до початку занять для поїздки в село збирати врожай зернових культур.
Библиовебографическое описание (ДСТУ 8302:2015):
Чугуй О. П. Уривок із спогадів Олекси Прокоповича Чугуя (зміївський період життя) // История Змиевского края. 2022-01-27. URL: https://colovrat.org/publ/1-1-0-475 (дата обращения: 2024-04-19).
Похожие статьи: