УДК 502 (477.54)
ББК 28.088л6 (4УКР-4ХАР)
ІСТОРІЯ ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ НА ХАРКІВЩИНІ
Заповідна справа на Харківщині має глибокі корені, її витоки беруть початок ще у XVІІІ столітті. Першим об'єктом майбутньої мережі природно-заповідного фонду області можна вважати ботанічний сад Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, закладений у 1804 р. В цьому ж столітті створюється ціла низка парків — перлин майбутнього природно-заповідного фонду: дендропарк у Краснокутську, ландшафтні парки в Наталівці, Шарівці та Старому Мерчику. Наприкінці ХІХ століття, в 1895 році в м. Харкові був заснований зоологічний парк.
Наступний етап розвитку заповідної справи на Харківщині в ХІХ столітті характеризується виявленням рідкісних видів тварин, рослин та незайманих куточків дикої природи. Дослідження рідкісних видів тварин на території колишньої Харківської губернії в середині XIX століття започаткував професор зоології Харківського університету О. В. Чернай. Він відзначав, що бабаки тоді були звичайними в околицях Костянтинограда (нині Красноград Харківської області) тау верхів'ях р. Орчик. Заданими цього автора, у ті роки в околицях м. Харкова, у річках Немишля та Мож мешкала хохуля звичайна — один з найцікавіших і нині рідкісних звірів України. Цей ендемічний для Середньоросійської височини, зникаючий вид, релікт третинного періоду, був розповсюджений у долині Сіверського Дінця.
Рис. 1. Молодий ліс в НПП «Гомільшанські ліси»
Відомий зоолог М. А. Зарудний у 1892 р. описав фауну птахів долини р. Орчик. Він відзначав, що в той час дрохва і стрепет тут були звичайними видами і гніздились у цілинних степах.
Видатний ботанік і географ, професор Харківського університету А. М. Краснов ще понад 100 років тому попереджав про поступове зникнення ковили та інших видів рослин — одвічних, типових представників степової флори України.
Інтенсивне вивчення незайманих куточків природи Харківської губернії проводило Харківське товариство аматорів природи (ХТАП) (1911—1918 рр.), яке очолював невтомний природоохоронець, видатний ботанік В. І. Талієв. Створюючи в цьому товаристві секцію місцевої природи, він відзначив: «Харківська губернія виділяється такою ж білою недослідженою плямою, як зображені на старих картах центральні частини Африки і Австралії».
Рис. 2. Лисиця
Першочерговим завданням товариства було виявлення та опис найцінніших природних територій Харківської губернії. В цей час була виконана безпрецедентна за своїми масштабами робота з опису пам'яток природи Слобожанщини. Так, В. Я. Шидловський між станціями Лихачове та Краснопавлівка описав Мовчанівський степ. М. В. Клоков знайшов і дослідив торф'яне болото з північною рослинністю в долині р. Красної між станціями Кремінна і роз'їздом Бунчужний; М. І. Котов — Кочинівський степ біля м. Куп'янськ; К. А. Угринський — Кир'янівський степ. Палеонтолог О. С. Федорівський виявив декілька місць знаходження викопних тварин (Пісочин, Павлівка), а також описав сфагнове болото біля с. Гаврилівка. М. Шингарьов у 1913 р. вперше дав опис мальовничого куточка природи в околицях с. Коропове — «Харківської Швейцарії».
Одночасно проводилася інвентаризація рослинного та тваринного світу. В. І. Талієв, Г. І. Ширяєв, К. А. Угринський, Є. М. Лавренко вперше звернули увагу на рідкісні та зникаючі види рослин Харківщини. Зоологи В. Г. Аверін, П. Г. Гірчич, Г. О. Бризгалін, М. І. Гавриленко виявили багато рідкісних видів птахів. Професор Г. Гадд описав іхтіофауну наших водойм, В. В. Редикорцев, В. Г. Аверін, В. Я. Шидловський, М. І. Котов — весняну та осінню ентомофауну околиць м. Харкова. Інформація про досліджені найцінніші території, флору та фауну Слобожанщини публікувалася на сторінках друкованого органу Харківського товариства аматорів природи — «Бюллетеня Харьковского общества любителей природы» (1912—1918).
Рис. 3. Білка
Слід зазначити, що Харківське товариство аматорів природи в 1917р. вперше в Росії підготувало список «Пам'ятки природи Харківської губернії, що підлягають охороні з точки зору земельного питання». Зазначений перелік включав унікальні куточки незайманої природи (степи, ліси, болота, крейдові схили), що підлягали заповіданню. Цей цікавий документ, який зберігається в Харківському національному університеті, підписав голова ХТАП, комісар з охорони природи Харківської губернії професор В. І. Талієв.
В 1918 р. під редакцією В. І. Талієва був надрукований один з перших посібників з народознавства «Природа и население Слободской Украины: Харьковская губерния». У ньому охарактеризована рослинність Харківської губернії, насамперед унікальних куточків природи, які потребують охорони: крейдових крутосхилів, солончаків, мохових та сфагнових боліт. Особливе значення надавалось збереженню цілинних степових ділянок як еталонів первісної природи Слобожанщини. Саме з цього приводу В. І. Талієв наголошує: «Чи дійсно в інтересах батьківщини і всього народу — знищити ті останні залишки, які випадково до цього часу збереглися?».
Рис. 4. Природа Чернеччини
Його хвилювала доля типових представників різнобарвного степового різнотрав'я: горицвіту весняного, тюльпана Шренка, півонії тонколистої. Про останній вид В. І. Талієв писав: «Цю красиву квітку можна було б назвати національною квіткою України, тому що колись вона заливала своїми чудовими барвами весь степ у Полтавській губернії». Перша нарада природознавців України, на якій природоохоронна тематика зайняла провідне місце, відбулася в Києві 3—6 серпня 1918 р. Доповідачі — В. І. Талієв, П. А. Тутковський, В. Ф. Ніколаєв, О. А. Яната, К. М. Залеський, Л. Портенко — запропонували взяти під охорону низку територій первісної природи й оголосити їх заповідними.
Після громадянської війни відновилася робота по вивченню пам'яток природи України, яку очолила секція охорони природи (з 1924 р. — комісія) при Сільськогосподарському Науковому Комітеті України (СГНКУ) (1918—1927 рр.), на чолі з видатними зоологами М.В. Шарлеманем, В.Г. Аверіним та професором ботаніки О. А. Янатою. Одночасно при Наркомосвіті була організована центральна та крайова інспектура у справі охорони пам'яток природи. Харківський регіон цієї інспектури очолив видатний ботанік, учень В. І. Талієва — Є. М. Лавренко.
Важливе значення для організації охорони пам'яток природи мала постанова ВУЦВК від 16 червня 1926р. «Положення про пам'ятки культури й природи», згідно з якою всі питання, щодо охорони пам'яток природи в Україні вирішував Народний Комісаріат Освіти (а саме: Управління науковими установами) та його місцеві органи. Поряд з цим, з метою сприяння Наркомзему в цій справі в 1928 р. був організований Український комітет охорони пам'яток природи (УКОПП) як орган міжвідомчого складу і значення.
Рис. 5. Їжак звичайний
В цей час в Україні було виявлено та взято на облік близько 2000 пам'яток природи. У 1925 р. Є. М. Лавренко разом з професором Д. Г. Віленським вперше описали солончаки в урочищі «Горіла Долина» (біля ст. Занки) з реліктовою рослинністю ксеротермічного періоду. В 1928 р. поблизу ст. Краснопавлівка (Лозівський район) ботаніки М.І. Котов і О. Прянішников описали 7 ділянок цілинного степу; полтавські ботаніки В. Ф. Ніколаєв, С. О. Іллічевський — декілька ділянок цілинних степів у південно-східних районах Полтавщини, які нині входять до Харківської області (Зачепилівський, Красноградський, Сахновщинський, Кегичівський райони). У 1927 р. Є. М. Лавренко у басейнах рр. Псьол, Ворскла, Мерло, Уда, Сів. Донець виявив і дослідив сфагнові та гіпнові болота, які потребують охорони.
В. Г. Аверін, голова Всеукраїнського товариства мисливців та рибалок (ВУТМР) і редактор багатьох мисливських журналів та газет, надавав особливого значення питанням охорони рідкісних та зникаючих видів української фауни: хохулі, бабака, тхора-перев'язки, зубра, рисі, бобра, вухатого їжака, гуменника, фазана, куріпки білої, дрохви, хохітва, білої чаплі, української міноги, стерляді, жуків-стрибунів тощо. На І-му Всеросійському з'їзді охорони природи, що відбувався в Москві у вересні 1929 р., В. Г. Аверін у своїй доповіді навів великий список підготовлених до заповідання природоохоронних об'єктів України. Серед них був Донецький державний лісовий заповідник в урочищі «Хомутки» (біля с. Коропове). Тут збереглися старі заплавні ліси з могутніми дубами та осокорами, де існувала велика колонія сірих чапель та гніздилися орлани-білохвости. Іншим об'єктом, який пропонувалося заповідати, були ліси Ізюмського лісництва.
Є. М. Лавренко та П. С. Погребняк (1929) у статті «Лісові пам'ятки природи на Україні та їх охорона» детально охарактеризували лісові масиви Харківщини, що підлягали охороні. Це бори піщаної тераси («Задонецький» та «Бишкинський»); правобережна діброва біля с. Гайдари Зміївського району; заплавний дубовий ліс (урочище «Хомутки») з дуже великою старицею р. Сів. Донець (озеро «Біле»).
Рис. 6. Лось
Частина з них на той час була оголошена заповідними територіями. Таким чином обґрунтовувалась необхідність створення великого заповідника. Крім того, автори вважали за необхідне заповідати у районі при-донецьких степів великий байрачний дубовий ліс (біля ст. Моначинівка, Куп'янського повіту); типовий байрачний ліс «Баюрки» (радгосп «Червона хвиля» біля с. Великий Бурлук), на узліссі якого зростало багато рідкісних видів степових рослин та мешкала колонія бабаків. Саме тут проходить східна межа ареалів багатьох видів рослин. Вони вказували, що заслуговують на заповідання цінні ділянки соснового лісу в Ближньомалинівській дачі Чугуєво-Бабчанського навчально-дослідного лісництва, соснові насадження на крейді на правому березі р. Сів. Донець поблизу м. Слов'яногірська, сфагнове болото «Мохувате» біля с. Гаврилівка в Дергачівському лісництві.
На жаль, подальша природоохоронна робота щодо розширення мережі заповідних територій після 1930 р. була припинена. Сама ідея охорони природи була піддана нищівній критиці і визнана «шкідницькою теорією, що заважає будувати світле майбутнє».
Рис. 7. Дрофа
1929 р. заповідників Харківської області залишилося лише З заповідники обласного значення (Постанова №346 президії Харківського облвиконкому від 23 лютого 1937 р.): «Великобурлуцький» (загальна площа близько 500 га) на території радгоспу «Червона хвиля» для охорони бабака; «Гомільшанський» (2067 га) в околицях Коропового і Зайцевого хуторів Зміївського району, як один із найкращих дубових пралісів, де зустрічалися рідкісні види рослин, а також мешкали дикі кози, норка, сіра чапля, голуб-синяк, орел-карлик тощо; «Чернеччина» (2462 га) в Ізюмському лісгоспі — старий заплавний ліс, де зростали дуби-велетні (до 4м в обхваті) та мешкали рідкісні в Харківській області види тварин: орлан-білохвіст, соколи, скопа, сірий журавель, багато диких кіз, видра, норка.
Але й ці заповідники обласного значення так і залишилися лише на папері. Розпорядженням облвиконкому за№ 535 від 8 жовтня 1950 р. заповідники «Гомільшанський», «Великобурлуцький», «Чернеччина» були визнані непотрібними і виключені зі складу заповідних територій. Через деякий час, на базі двох цих заповідників, рішенням облвиконкому за № 291 від 26 лютого 1951 р. були тимчасово створені мисливські заказники: «Чернеччина», площею 22 тис. га на 5 років, і «Червона хвиля», площею 10 тис. га на 3 роки. У повоєнний період були остаточно розорані Кир'янівський, Кочинівський, Мовчанівський степи та багато степових ділянок у південно-західних районах області. Сучасна мережа об'єктів ПЗФ області почала створюватися з 1960р., коли були затверджені як заповідні об'єкти чотири парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення (Краснокутський, Наталіївський, Старомерчицький, Шарівський) та ботанічний сад Харківського національного університету.
У 70-ті роки біологи Харківського державного університету знову поставили питання про необхідність збереження на Харківщині степових, лісових, лучних, болотних та інших угруповань як резерватів генетичного фонду рослин і тварин. У 1977 р. на території Великобурлуцького району було створено два заказники республіканського значення: «Катеринівський» (527 га) і «Великобурлуцький» (326 га) для збереження поселення реліктової популяції бабака.
Основа сучасної мережі територій та об'єктів природно-заповідного фонду Харківської області закладена в 1980—1984 рр. Завдяки активній природоохоронній діяльності відомого ентузіаста заповідної справи О. П. Баска, в той час — начальника Харківської обласної інспекції з охорони природи, були затверджені більшість лісових, ботанічних, ентомологічних заказників, заповідних урочищ та пам'яток природи місцевого значення.
З 1996 р. формування мережі природно-заповідного фонду пов'язане з роботою наукових співробітників лабораторії проблем природних територій та об'єктів особливої охорони Українського науково-дослідного інституту екологічних проблем. Ця лабораторія забезпечує наукове обґрунтування розширення та оптимізації мережі природно-заповідного фонду області. Її співробітниками здійснено детальне обстеження сучасного стану біоти Харківської області, виявлені малопорушені території зі значним ландшафтним та біологічним різноманіттям. На підставі цього складені та затверджені обласною Радою списки видів рослин, які занесені до Червоного списку Харківської області. В результаті копіткої роботи колективу лабораторії за останні роки до заповідного фонду області включено близько 60 нових територій. Серед них — національний природний парк «Гомільшанські ліси», створений у 2004 р. на площі 14314,8 га, майже 50 заказників місцевого значення, два регіональних ландшафтних парки, пам'ятки природи, дендропарк, заповідне урочище. Загальна площа заповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду області розширилась більше ніж вдвічі, а відсоток заповідності зріс від 0,6 до 1,69%. Співробітники лабораторії здійснили кадастрову оцінку існуючих заповідних об'єктів Харківської області. В результаті детальних досліджень визначений сучасний стан територій природно-заповідного фонду, виявлені рослинні угруповання, види рослин і тварин, які підлягають охороні. Це дозволило встановити репрезентативність рідкісної фітобіоти та тваринного світу заповідних об'єктів Харківщини.
Значну роботу з вивчення біорізноманіття низки територій області, перспективних для заповідання, тривалий час здійснюють викладачі та науковці Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.
Важливе значення для подальшого розвитку заповідної справи в регіоні має рішення обласної Ради XII сесії ХХІІ скликання від 20 листопада 1997 р. про затвердження переліку 199 цінних природних територій та об'єктів, що резервуються для наступного віднесення їх до природно-заповідного фонду Харківської області. Вони розташовані у всіх адміністративних районах області.
Розвиток мережі територій та об'єктів природно-заповідного фонду області на сучасному етапі пов'язаний зі створенням екологічної мережі відповідно до Законів України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки» та «Про екологічну мережу України». Території природно-заповідного фонду в складі екомережі будуть виконувати функції центрів біологічного та ландшафтного різноманіття. Передбачається збільшення відсотку заповідності в області за цей період до 3,5%.
Всі роботи з формування оптимальної мережі природно-заповідного фонду в області здійснюються завдяки широкій підтримці державного управління екології та природних ресурсів в Харківський області.
Посилання на цю статтю:
Історія заповідної справи на Харківщині // История Змиевского края. Змиев. 21.10.2021. URL: https://colovrat.at.ua/publ/13-1-0-460
Библиовебографическое описание (ДСТУ 8302:2015):
Історія заповідної справи на Харківщині // История Змиевского края. 2021-10-21. URL: https://colovrat.org/publ/13-1-0-460 (дата обращения: 2024-04-19).
Похожие статьи: