Історія села Першотравневе

Publ ID: 1624298298-434

УДК 37.037
ББК 74.200.585.4

ІСТОРІЯ СЕЛА ПЕРШОТРАВНЕВЕ

Село Першотравневе знаходиться за 18 км на захід від Змієва. Виникло село порівняно недавно, у 1881 році, хоча до цього року тут вже були дачі державних чиновників міста Харкова: губернського секретаря А. М. Мерненкова, полковника Жукова, мирового судді Ілліна та інших. Але, фактично справжня історія села Першотравневе починається 17 жовтня (за старим стилем) 1888 року.

Саме тоді на залізниці, що проходить через село, трапилась аварія царського потягу. Російський цар Олександр ІІІ зі своєю сім’єю повертався з Криму до столиці. Через перевищення швидкості поїзд зійшов з рейок. З 15 вагонів уціліло лише 5 останніх, які зупинились під впливом дії автоматичних гальм. Не дивлячись на те, що було багато загиблих та постраждалих (у тому числі у вагоні-ресторані, де снідала царська родина), імператор і члени його сім’ї залишились живими. З огляду на це Руська православна церква оголосила цю подію божественним чудом. Саме так названа аварія царського потягу в невеличкій роботі «Описание Святогорскаго Спасова Скита и крушение императорскаго поезда 17 октября 1888 года» в якому і розповідається про чудо спасіння царської сім’ї. Написаний цей документ 1894 року, в зв’язку зі смертю «Імператора Олександра III в Бозе почившего». На честь цієї події було вирішено побудувати Храм Христа Спасителя. А художнику-архітектору В. Величку, Технічно-Будівельний Комітет Міністерства внутрішніх справ доручив стежити за виконанням робіт з будівництва архітектурного комплексу Спасова Скита під Бірками, проект якого, розроблений петербурзьким академіком архітектури Робертом Робертовичем Марфельдом (1852–1921 рр.), був удостоєний Найвищого затвердження на початку 1891 року. Храм в ім’я Христа Спасителя Преславного Преображення і каплиця на честь Нерукотворного Образу Господнього (1891–1894) являли собою єдиний пам’ятник, єдине ідейне ціле, призначене для збереження в народі подячної молитовної пам’яті про порятунок сім’ї імператора Олександра III у залізничній катастрофі 17(30) жовтня 1888 року.

Рис. 1. Храм Христа Спасителя на місці аварії царського потягу

Церкви, що втілювали ідею народності, зазвичай будували у русько-візантійському стилі, суть якого полягала у використанні архітектурних образів і форм московського зодчества ХVІ–ХVІІ ст. в їх еклектичному поєднанні з елементами візантійської архітектури. Споруджені в таких національних формах храми відразу перетворювалися на символ національної свідомості і культури. Плеяду подібних церков і поповнив наприкінці XIX ст. архітектурний комплекс Спасова Скита. Але архітектурна цінність домінанти архітектурного комплексу – храму в ім’я Христа Спасителя Преславного Преображення – полягає у тому, що він не був, як більшість церков в русько-візантійському стилі, побудований за якимось типовим проектом, а, навпаки, будучи абсолютно оригінальною спорудою, сам надалі послужив прототипом для архітектурних братів-близнюкив: Богоявленського собору на Гутуєвському острові в Санкт-Петербурзі (1899 р., архітектор В. Косяков), Троїцького Шадринського собору в Благовіщенську (1902 р., за проектом В. Косякова) та Софійського собору в Харбині (1932 р., архітектор М. Осколков за проектом В. Косякова).

Рис. 2. Каплиця на місці аварії царського потягу

1894 року Храм Христа Спасителя було освячено. Архітектурні споруди храму ззовні були оздоблені високохудожніми мозаїчними іконами, виконаними за ескізами В. Є. Маковського, відомим Петербурзьким майстром мозаїки А. А. Фроловим. Тільки на фоні каплиці знаходилось 20 мозаїк. Звертаючись до документу «Воспоминания Преосвященнаго Амвросия, Архиепископа Харковскаго о построении Спасового Скита», можна дізнатись, як ішли підготовчі та будівельні роботи по спорудженню скита і церкви. Фрагменти мозаїчних ікон з церкви, які збереглися, сьогодні можна побачити в шкільному історико-краєзнавчому музеї імені Я. І. Красюка. Але більшість ікон, як і сама церква, були знищені під час звільнення села від загарбників 1943 року.

Рис. 3. Один з уцілілих фрагментів мозаїки (Народній історико-краєзнавчий музей ім. Я. І. Красюка)

А в дореволюційний час люди із навколишніх хуторів переселялися ближче до храму. Виникло село, яке дістало назву Спасів Скит, оскільки Храм будувався силами ченців Святогірського монастиря. Таким чином, утворився невеликий хутір (3–5 хат), який згодом розрісся. Спасів Скит належав спочатку до Зміївської, згодом до Соколівської волості Зміївського повіту Харківської губернії. 2003 року каплицю реконструювали, а залізничній зупинці села повернули історичну назву Спасів Скит.

Рис. 4. Фрагмент мозаїки з храму Христа Спасителя (Народній історико-краєзнавчий музей ім. Я. І. Красюка)

При монастирі для дітей селян 1900 року була відкрита трикласна церковно-приходська школа, в якій 1904 року навчалося 37 дітей. По закінченню школи учні отримували свідоцтво і мали змогу продовжувати навчання в народному училищі Соколового. 1910 року на пожертвування монастир збудував під школу новий двоповерховий будинок поруч із залізничним переїздом. Станом на грудень 1917 року у Спасовому Скиту існувало змішане однокласне училище зі строком навчання 4 роки. В ньому навчалось 70 учнів. Працював один вчитель.

Значна частина орної землі до 1917 року належала багатому поміщикові колишньому губернському секретарю Мерненкову і харківському адвокату Ільїну. До речі, невеликий ставок, який зберігся до нашого часу і зараз носить назву Ільїновий. 1920 року у Спасовому Скиту відкрилась школа першого ступеня. У 20–30-ті роки на території колишнього монастиря існував дитячий будинок, якому було передано націоналізований більшовицькою владою садок монастиря. 1923 року Зміївський повіт перетворено на район, а село дістало стару назву Шеметів хутір. 1926 року на частині соколівських та бірківських земель була утворена окрема Першотравнева сільська рада, до складу якої ввійшли хутори: Шеметів хутір, Джгун (Коваленків), Кононенків, Корольків, Прогоня, Веретенівка, Глибока долина, Гонтарі, Бірочок І, Бірочок II. Центром новоутвореної сільської ради став Шеметів хутір (таким було прізвище першого поселенця Никифора Шемета), а згодом перед війною хутір став називатися село Першотравневе. За переписом населення 1939 року на території сільради проживало 2110 чоловік. 1930 року на колишніх монастирських, поміщицьких землях та землях заможних селян (куркулів) за рішенням радянської влади було створено радгосп «Червоний велетень», який мав тваринницький напрямок. За період 1932–1936 рр. відбувалось укрупнення господарства, залишена лише велика рогата худоба симентальської породи. 1935 року господарство стало племрадгоспом із союзним підпорядкуванням. Ряд хуторів по іншу сторону залізниці в 30-ті роки (період колективізації) об’єднались в колгосп «8 березня», а потім ввійшли до Тимченківського колгоспу «Жовтень». 1938 року на території села Першотравневе було споруджене типове двоповерхове приміщення семирічної школи. У 30-ті роки для подолання неписемності при школі та в радгоспі діяли гуртки лікнепу, розвивалась сільська інфраструктура – відкрито клуб і літній театр у парку, дитячі ясла їдальня, гуртожиток для працівників. У клубі тривалий час налагоджено розвивалася художня самодіяльність, почав свою довгу і успішну творчість духовий оркестр дитячої колонії, через який пройшло не одне покоління дітей і дорослих мешканців села. Події років страшного голоду 1932–1933 рр. не оминули й село Першотравневе. Для нагадування сучасникам та майбутнім поколінням, щоб таке ніколи не повторилося, в центрі села 2006 року було встановлено пам’ятний хрест.

На початку війни, 1941 року більшу частину матеріально-технічної та тваринницької бази господарства було евакуйовано у Сталінградську область, Хоперський район. З 22 жовтня 1941 по 7 вересня 1943 року село Першотравневе перебувало в тимчасовій окупації загарбників. Відповідно до «нового порядку» на території племзаводу гітлерівці створили маєток, в якому примусили працювати все населення села, що не встигло евакуюватись. Це врятувало людей від вивезення до Німеччини, хоча 40 чоловік все ж було туди відправлено. На території Зміївщини діяло два партизанські загони, в яких воювали і мешканці села. Відомо, що в краї майже постійно велись бойові дії, проходив фронт. В серпні 1943 року, відступаючи, загарбники зігнали в підвал їдальні центральної ферми радгоспу близько 40 чоловік (жінок, стариків і дітей), закрили двері і підпалили їх. Всі загинули мученицькою смертю, отруївшись чадним газом. Про злочин нацистів було складено акт, який долучили до свідчень на Нюрнберзькому процесі. В шкільному музеї зберіглася фотокопія цього документу. Із 13 Героїв Радянського Союзу Зміївського району, двоє – вихідці з Першотравневого: це Колодяжний Арсентій Григорович, кулеметник-піхотинець та Воронько Олександр Григорович, пілот-винищувач, який збив у боях 24 ворожих літаки. Також відома особистість – А. Т. Тоцький, який воював на Далекому Сході на підводному човні. За виконання бойового завдання він посмертно був нагороджений Орденом Вітчизняної війни II ступеня. Одна з вулиць села названа в його честь, встановлено пам’ятний знак. У пам’ять про втрати у війні 1965 року в селі встановлено пам’ятник на братській могилі, де було поховані 293 воїни-визволителі, 1985 року пам’ятник реконструювали. 2016 року тут ще перепоховано останки загиблих у роки війни та відкрито меморіальну дошку.

Рис. 5. Герой Радянського Союзу Колодяжний Арсентій Григорович

Рис. 6. Герой Радянського Союзу Воронько Олександр Григорович серед бойових товаришів

Після звільнення села уже у жовтні 1943 року почалась відбудова господарства. Племрадгосп з 1957 року мав свою малотиражну газету «Прапор жовтня». Земляки брали участь в освоєнні цілини, у відбудові столиці Польщі Варшави. З 1955 року село Першотравневе і Джгун відійшли до Таранівської сільради Зміївського району Харківської області. А хутори Бірочок І, Бірочок II, Гонтарі, Прогоня і Глибока долина – до Соколівської сільради. 1953 рік був визначальний в історії Першотравиевої семирічної школи – вона стала середньою. 1958 року племрадгосп став племзаводом. 1985 року була відкрита лабораторія з трансплантації ембріонів. Перша корова-трансплантант у 1989 році дала надій 6802 кг молока. Господарство мало хороший прибуток. Крім виробничих площ було створено свій будівельний цех, олійниця, крупорушка, ремонтні майстерні, котельня, автопарк з гаражем. Розвивалась також інфраструктура села. Було відкрито лікарню, дитячий садок, будинок культури з бібліотекою, пошту, будувалися житлові будинки. 1985 року було збудовано нове приміщення середньої школи з сучасним тиром та басейном, друге приміщення дитячого садка. У 90-ті роки відбулась приватизація племзаводу, який став приватним акціонерним товариством і входить до холдингу «Приват». Значно скоротилась у господарстві кількість працівників, тваринницький напрямок виробництва було згорнуто.

За роки 10-літньої війни в Афганістані 13 випускників Першотравневої школи брали в ній участь. Двоє з них – Ципляк Валерій та Чефранов Павло – загинули на чужій землі. На стіні школи їм встановлено пам’ятну дошку.

Ще після Великої Вітчизняної війни, у 1948 році, завдяки великому ентузіазму вчителя історії Красюка Якова Івановича при Першотравневій школі було засновано історико-краєзнавчий музей, якому 1968 року постановою колегії Міністерства культури УРСР було присвоєно найменування «Народний музей». У музеї, який носить ім’я свого засновника, зібрані унікальні експонати, які розміщені в експозиціях: археологічній, етнографічній, історії радгоспу «Червоний Велетень», Великої Вітчизняно війни, історії виникнення села Першотравневе, художній. Всього в експозиціях розміщено 3 000 оригінальних експонатів, а в цілому фонди музею налічують їх більше 17 000.