УКРАЇНА ЧИ РУСЬ?
© Ю. А. Коловрат
Цією статтею ми хотіли б затронути вкрай важливе, на нашу думку, питання про назву нашої держави. Приймаючи до уваги російсько-українські відносини у сьогоденні, актуальність цього питання наразі висока.
Безперечною істиною є той факт, що коли східнослов’янські землі було об’єднано у єдину державу, то держава ця отримала назву Русь. Тут і зараз немає потреби піднімати дискусійне питання про походження терміну «Русь», про те, хто саме був засновником цієї держави: вікинги чи власне слов’яни. У свій час академік Б.О.Рибаков блискуче довів використання у Середньовіччі терміну «Русь» у широкому та вузькому значенні [11. – С.71]. У контексті нашого дослідження характерно, що Руссю у вузькому значенні Б.О.Рибаков вважає Київське, Переяславське та Чернігівське князівства, тобто ті держави, що пізніше стали ядром сучасної України. (Немає сенсу вважати ядром України Галицько-Волинське князівство, як це, слідом за М.С.Грушевським, роблять деякі сучасні заполітизовані історики).
Рис. 1. Русь у вузькому значенні
(Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества в XII – XIII вв. – М.: Наука, 1982. – С. 71)
Але разом з офіційною назвою Русь до вжитку почала входити така географічна назва як Україна. Слов'янське слово «Україна» вперше згадується у Київському літописному зводі за Іпатіївським списком під 1187 р. Ним окреслювали терени Переяславського князівства, що входило до історичного ядра Русі поруч з Київським і Чернігівським князівствами. Це слово також зустрічається у руських літописах під 1189, 1213, 1280 і 1282 рр. , позначаючи Галичну, Західну Волинь, Холмщину і Підляшшя. У литовських і польських хроніках та офіційних документах XIV — XVII ст. «Україною» у широкому значенні називали руські землі Галичини, Волині, Київщини, Поділля і Брацлавщини, а у вузькому — територію середнього Подніпров'я [13]. Саме цей факт дає підстави сучасним історикам вважати корінною назвою нашої держави термін «Україна». Ставимо під сумнів це положення. Річ у тім, що слово «Україна» до ХІХ ст. живалося суто як географічний термін та іноді ще як поетичний. До того ж україн було декілька. Наприклад, Володимиро-Суздальське князівство, де згодом утвориться Московія-Росія, у літописах має назву «Украина Залѣсская» [4. – С.691].
Звернімо увагу на такий факт: під час Національно-визвольної війни 1648 – 1657 рр. Б.М.Хмельницький відновив незалежність східнослов’янських земель від влади польської корони. Держава створена нашим видатним співвітчизником в історії має назву Гетьманщина, що підкреслює период її існування та державний устрій з провідною роллю гетьманської посади. Але як ця держава називалася на той час в офіційних документах? Виключно Русь. «Військо руське Запорізьке» билося за «Русію», за «руську церкву», «руськую віру», за «народ руський» [1. – С.35]. Тобто з часів Давньої Русі на Україні ніколи не згасала ідея загальноруської православної Вітчизни. Але враховуючи окупацію українських земель католицькою державою, Річю Посполитою, з XVI ст. виникає державницька ідея української автономії або незалежності як противага натиску католицизму з заходу та ісламу з півдня.
Доказом офіційності назви «Русь» є також церковна термінологія. Після монголо-татарської навали починається економічний та політичний занепад Подніпров’я. Київ перестає бути консолідуючим містом Руських земель. Починається формування нових політичних центрів: на Галичині та Волині навколо Львова, що поступово переходить під владу Польщі, а на північному сході навколо Володимиро-Суздальського князівства, де згодом постане могутня Московія. Таким чином, відбувся політичний поділ Русі: її західні та південно-західні землі (майбутні Україна та Білорусь) перейшли під владу Великого Князівства Литовського, а згодом були інкорпоровані до складу Речі Посполитої (1 липня 1569 р.) [6].
Ще 1299 р. київський митрополіт переїзджає до Володимира, а потім до Москви [9. – С.484/485]. 1303 р. було створено Галицьку митрополію, що охоплювала шість єпархій: галицьку, перемиську, володимирську, холмську, луцьку і турівську, які у візантійських джерелах отримали назву Мала Русь (грец. Μικρά Ρωσία) на противагу Великій Росії (грец. Μακρά Ρωσία), під якою з 1354 р. розумілася територія єпархій під владою київського митрополита.
Під впливом візантійської церковної термінології князь Юрій II Болеслав титулував себе dūx totīus Rusiae Minōris, хоча він і його попередники іменували себе Rēx Russiae, Dūx totīus terrae Russiae, Dūx et Dominus Russiae. У XV-XVI ст. назва Мала Русь не зустрічається. У хроніках і на географічних картах майже до кін. XVII ст. західноукраїнські землі іменуються Русь (Rus'), Руська земля (пол. Ziemia Ruska) і Червона Русь (лат. Russia Rūbra) [7, 8].
Рис. 2. Мала Русь (у церковному значенні)
(Мала Русь // Вікіпедія: http://uk.wikipedia.org/wiki/Мала_Русь. – 2009. – 16 вересня)
Оскільки за часів російського імператора Петра І було зроблено хибний крок до тотальної європеїзації імперії, то держава починає іменуватися на грецький (візантійський) лад – Росія (Ροσσια), а українські землі отримують назву Малоросії. Так церковний термін став адміністративним. Сам же наш народ називався русичами, руськими.
У ХІХ ст. відбувається процес перетворення української народності у найвищу форму етносу – націю. Це спричиняє підйом національно-свідомих сил, починається т.зв. українське національне відродження. У цьому русі прийняло участь багато відомих та талановитих діячів: Т.Г.Шевченко (1814†1861 рр.), І.П.Котляревський (1769†1838 рр.), М.І.Костомаров (1817†1885 рр.), І.Я.Франко (1856†1916 рр.) та багато ін. Але вже на перших кроках українського відродження виявилися певні проблеми. Річ у тім, що не було видно ризницю між русичами та тим народом, що назіває себе русскіє. Рішення було знайдено. У жовтні-листопаді 1898 р. у Львові під час урочистостей, що їх проводили громадські і політичні українські організації з приводу 100-річчя «Енеїди» І.П.Котляревського, було прийнято рішення про вживання термінів «український», «українець», «Україна» замість «руський», «русин», «Русь» [12. – С.119]. У такий спосіб єтнічна омонімія була усунута. Хоча ці новоутворені етноніми були незвичними. Саме тому свою фундаментальну працю М.С.Грушевський назвав «Історія України-Руси» [3], бо ж сам по собі термін «Україна» викликав незрозуміння: яку саме Україну автор має на увазі (пригадайте Украину Залѣсскую).
Можемо сказати, що діячи українського відродження досягли тактичної мети – українці усвідомили свою окремішність та самобутність. Але на наше глибоке переконання, перейменування нашої Вітчизни з Русі на Україну було стратегічною помилкою. Фактично, втративши свою давню самоназву, ми втратили, так би мовити, старшинство серед сім’ї руських народів. Тепер старшим братом себе вважає Велика Русь, хоча вона, як і Біла Русь, є тільки окраїною Давньої Русі. Ми ж є Руссю у вузькому, ісконньому, значенні цього терміну.
Виходячи з вищезазначеного, висловлюємо думку про необхідність повернення нашій Батьківщині назви Русь. Мову ж, якою написана ця стаття, слід називати руською. Доречно також підняти питання про безглуздість сучасного лінгвістичного терміну «російська мова», бо такої не існує. У Росії більше 160 корінних національностей. І всі вони росіяни. Але ж говорять вони не якимсь російським есперанто. Державною мовою у наших східних братів є мова великоруська. Цей термін більш доречний. По-перше, він все ставить на свої місця. З давньоруської мови походять сучасні: руська (українська), великоруська та білоруська. По-друге, така термінологія повертає нашій землі її провідну історичну роль серед східнослов’янських народів, вказує на наше центральне положення та періферійне положення братніх народів. Аналіз понад 700 згадок про Русь у середньовічних джерелах дозволяє стверджувати, що «до складу Руської землі не належали Новгород Великий з містами, що відносяться до нього, князівства Полоцьке, Смоленське, Суздальське (Володимирське), Рязанське, Муромське, Галицьке, Володимиро-Волинське...» [10].
Таким чином, назва нашої держави – РУСЬ.
ЛІТЕРАТУРА
1. Артамонов В. А. Украино-русская конвергенция в последней трети XVII – XVIII вв. // Матеріали Круглого столу: Висвітлення історії національних меншин в курсах історії України та Росії. – Х.: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2006. – С. 34 – 48.
2. Гісем О. В., Мартинюк О. О., Трухан О. Ф. Історія України в таблицях. – Х.: Книжковий Клуб, 2006.
3. Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Під ред. П. С. Сохань. – К.: Наукова думка, 1991.
4. Гумилёв Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. – М.: Эксмо, 2008.
5. Календарь Русских Памятных Дат 2006 (7514). – Х.: Русское национально-культурное общество Харьковской области, 2006.
6. Люблінська унія // Вікіпедія: http://uk.wikipedia.org/wiki/Люблінська_унія. – 2009. – 16 вересня.
7. Мала Русь // Вікіпедія: http://uk.wikipedia.org/wiki/Мала_Русь. – 2009. – 16 вересня.
8. Малая Русь // Википедия: http://ru.wikipedia.org/wiki/Малая_Русь. – 2009. – 16 сентября.
9. Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньорусської, післяслово, коментар В. В. Яременка. – К.: Радянський письменник, 1990.
10. Руська земля // Вікіпедія: http://uk.wikipedia.org/wiki/Руська_земля. – 2009. – 16 вересня.
11. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества в XII – XIII вв. – М.: Наука, 1982.
12. Сарбей В. Г. Історія України (ХІХ – ХХ ст.): Пробний підручник для 9 кл. середньої школи. – К.: Генеза, 1994.
13. Україна // Вікіпедія: http://uk.wikipedia.org/wiki/Україна. – 2009. – 16 вересня.
© Ю.А.Коловрат, 16 вересня 2009 р.
Библиовебографическое описание (ДСТУ 8302:2015):
Україна чи Русь? // История Змиевского края. 17.09.2009. URL: https://colovrat.org/publ/2-1-0-59 (дата обращения: 22.12.2024).
Похожие статьи: