Оборона проти татар. Татарські напади 1680 і 1691 рр. Інші татарські напади. Українці у неволі. Кріпості у великих городах, містечках та селах. Лінії кріпостей.
Оборона проти татар. Ми знаємо вже, що заселення Слободської України велося разом з обороною країни. Оборона перш усього була обов'язком самої Московської держави, котра мусила напружувати усі свої сили на боротьбу з татарами на свойому південному погряниччю. Безмірні грошові кошти, страшенне число служилого люду мусила страчувати Москва, щоб злаштувати та підтримувати оборону держави проти наглих несподіваних татарських нападів. Здається, що було б куди краще не боронитися од Крима, а наступати на нього — інколи се й робила Московська держава, але робилося се випадково, наприклад, при Івані Грозному, потім при Софії (походи кн. В. В. Голіцина), при Анні (походи Мініха), але головним ділом почиталася оборонна війна з Кримом. Для сього будувалися кріпості і цілі оборонні линії з кріпостей, валів, ровів, засік, тощо. На південному погряниччю була збудована велика лінія міст-кріпостей, так звана Бєлгородська лінія («черта»). За нею оселилася Слободська Україна, з'являючи з себе якийсь єдиний військовий плацдарм, немов єдиний козацький табір, де усе життя мусило приладнатися насамперед до військових потреб, до боротьби з татарами. У таких обставинах ішло й заселення країни. Треба було перш усього захистити якусь там частину країни Дикого поля од татарських нападів і для сього і разом із сим її заселити; потім, коли трошечки вже було безпечніше жити, хоча все ж таки й треба було підтримувати кріпості і оборону — починали обороняти та заселяти другу частину Дикого поля, котра йшла далі на південь. Так було, як ми бачили, і у Слободській Україні: перш заселялася її північна частина, потім південна — Ізюмський полк, а потім вже за Слободською Україною проведена була, як ми знаємо, Українська лінія, а за нею потім будувалися інші лінії аж до самого Кавказа. На південь заслоною проти Крима було Запоріжжя з Новою Сербією, а після зруйнування Січі узято було й Крим — тільки тоді у Слободській Україні зробилося тихо і вона увійшла у спокійне становище. Окрім того що робила для затули Слободської України од татарських нападів Московська держава, іще більше, далеко більше, робило саме населення. Воно затратило на се діло страшенно багацько сил та засобів, невсипущої праці та завзяття. Де вже там було турбуватися про те, щоб розвинути та поширити культуру, хоча вона усе-таки, як ми побачимо, ширилася, бо слобожане якось уміли, хоч се було занадто трудно, з'єднати леміш з козацькою шаблею, хліборобство — з військовою справою, і за се їм належить од нас, їх нащадків, велика, безмірна вдячність. Се було велике діло безіменного велетня-народа. Слободська Україна захищала собою московську Бєлгородську лінію і тому повинна була приймати на себе перші татарські напади.
Татарські напади 1680 і 1691 рр. Татари рушали або цілою ордою, на чолі котрої стояв сам хан, або невеличкими загонами. Великих ханських нападів було небагато, але се був немов страшенний вихор, котрий нищив та руйнував усе, що траплялося йому на його шляху. Ось, наприклад, документальні звістки про татарський наступ та плюндрування Слободської України у 1680 р. Тоді пограбовані й знищені були Деркачі, Лозова, Липці, Борщова, Жихор і деякі інші села Харківського повіту, Богодухів і село Павлівка Богодухівського повіту, Валки, Огульці, Перекоп Валківського, Сінне, Ольшана, Краснокутськ, Городнє Охтирського. Розсипавшися своїм звичаєм по ріжних селах, татаре пограбували усюди худобу та збіжжя, поубивали та позабірали у неволю багацько народу і спалили по селах багато хат, усяких будинків та хліба. У с. Борщевому вони ограбували церкву, захопили напрестольне євангеліє, усі священничі та дияконські убори, паникадило, кадило і всі церковні сосуди, усю церкву й образи облупили. Побили та узяли у неволю 74 чол. поспільства з жінками й дітьми, 71 чол. козаків, челядників їх — вівчарів та пасішників — з жінками й дітьми; великоросіян з жінками та дітьми 47. У посполітих взяли 978 голів товару (20 волів, 40 корів, 3 коней, 915 овець), у козаків захопили 8813 голів товару (86 волів, 18 корів, 19 коней, 8790овець), у великоросійських поселян — 133 голови товару. Сплюндрували татари у тому ж Харківському повітові деревню полковника Гр. Донця і 8 хуторів, взяли у неволю 4 челядників і 25 чоловік посполітих, захопили 1104 голів панської худоби (174 коней, ЗО голів товару і 900 овець), унесли ЗО вуликів бджіл, пограбували й спалили 1994 четвертей панського й людського хліба, спалили 11 дворів. У хуторах забрали усе збіжжя хуторян, захопили рогату худобу, попалили хати, будівлі і хліб. Усього убили і повели у неволю 215 чол., захопили 11 299 голів товару, спалили 11 дворів з 8 хуторами, пограбували і спалили багато хліба в зерні й копицях. У Богодухові убили і повели у неволю 233 чол. козаків та міщан з жінками й дітьми, у Павлівці 49 чол., спалили 400 дворів з 2 млинами, узяли й спалили 19 984 четвертей хліба, захопили 1566 голів худоби, 2043 вулика бджіл, 600 цебер горілки, 19 бочок пива, 9 казанів з винниць. У Сінному взяли в полон 61 чол., у Ольшанці — 89, в Валках і Валківському повітові— 117, пограбували 79 волів, 105 корів, 24 коней, 643 вівці, 66 вуликів бджіл, 60 цебрів меду (93 пуда), 82 четверті хліба і 2 казана з винниць. У Перекопі спалили церкву і 81 двір, узяли у неволю 26 чол., пограбували 2 вола, 4 корови, 75 овець, 162 четверті хліба, 260 вуликів бджіл, 16 пудів меду. У Охтирському повіті захопили 527 чол. у неволю, 90 голів товару. У Краснокутську— 102 чол. (між ними двох попів) і 847 голів худоби; у Городному — 118 чол., більш усього дітей — 92, 68 коней, вуликів з бджолами, тощо.
Звернемо тепер увагу на другий татарський напад 1691 р. Вони сплюндрували тоді Чугуївський повіт, Зміїв, слободи Лиман і Бишкин. Усього одвели у неволю 115 козаків, дітей їх і сродників 838 (дорослих 238, дітей 484 і 1 попа), жіноцтва— 1009 (молодиць — 341, дорослих дівчат— 131, дітей — 537). Убито було 11 чол., 17 дітей і сродників ЗО чол.; спалено 16 чол. і 11 жінок; поранено 2 чол.; усього побито і уведено у неволю 1915 чол. (109 великоросіян і 1806 українців), одігнано 4902 гол. рогатої худоби, 1358 коней, 2272 голів волів та корів, 2272 голів овець та кіз; спалили і сплюндрували 65 дворів з клунями й хлібом, 1 хутір, 2 пасіки, 2 млина, взято 40 вуликів бджіл, зброю та збіжжя. У селі Терновому сплюндрували церкву, убили попів, з престола та жертвеника стягли парчу, з образів — шати, захопили церковні убори, книжки та ризи. Татари розруйнували країну, забрали у неволю багацько народу, особливо жінок та дітей, бо вони цінували їх тоді найдорожче, пограбували хазяйства, попалили хліб, захопили з собою цілі отари овець та гурти худоби, коней, підняли навіть руку на Божі церкви, котрі штив нарід яко святиню. При таких несподіваних татарських нападах приходилося слобожанам хазяйнувати. Таких великих нападів ми знаємо два.
Інші татарські напади. Але малих було без ліку, і їх мусили терпіти ледве не усі оселі Слободської України, а хоча й в деякі з них і не навідувалися несподівані гості, все ж таки можливо було їхповсякчас сподіватися і треба було до сього готовитися, завжди їх нападу дожидати. Місто Ізюм було гарно ошанцьоване, але у 1690 р. татари зробили напад на городян саме тоді, як вони виходили з церкви. У 1678 р. татарський загін явився під Савинськ несподівано; там сидів наказний полковник в облозі з невеличким числом козаків; жінку його, дітей і багато мешканців татари побили або узяли у неволю, а гурти худоби позабирали з собою. Тоді ж татари спалили слободу Дворічну так, що залишилася од неї тільки одна кріпость. Іще раніш мешканці її прохали дати їм хліба, бо вони гинуть з голоду; сіяти хліб, казали вони, за татарськими нападами вони не можуть, бо їм завжди приходиться стояти на вартах. Під Тор (Слов'янськ) приходили татари у 1690 р. великою ватагою, цілими ордами з гарматами й напали на Солоний; посад біля міста і солеварені курені спалили. Кубанська орда побила табір (з 400 чол.) торських та маяцьких козаків і позабірала їх у неволю. Швидко після того Кафинський паша Муртаза наблизився до Тору з ордами, яничарами й гарматами, зруйнував кріпость і посад, спалив солеварені курені, дрова і усяку снасть, звелів побити казани, напав на табор козацький, розбив його і узяв у полон 450 чол. Ось при яких обставинах приходилося українцям промишляти солеварством у Торі та на Маяцьку. Трудно було жити і в Балаклії, хоча там на чолі оборони стояв звісний нам полковник Як. Черніговець. Дожидаючи татарського нападу, балаклійці з слободи на лани свої не ходили, хліба не жали й хотіли йти світ за очі. Балаклійський протопоп писав: на тій Україні жити ніяк не можливо, нічого їсти, бо пахати і сіяти через татар не можливо. Приходили татарські орди і під Печеніги, Малинівку і Андрієві Лози. Дуже сплюндрували татари Ізюмський полк і в 1736 р. Довго про сі часи згадував нарід, оповідаючи, як багато шкоди зробила тоді орда: «Щоб їй поганій за це борщу у вічі не видати»,— додає од себе з гіркою іронією оповідач. Терпів од татарських нападів і Зміїв. Ізюмський полк був погряничним і терпів від нападів більш усіх. Але й другі полки терпіли немало. У 1680 р. харківський полковник Донець побив татарську орду під Харковом і одбив у неїневільників та худобу. У 1687 р. Озовська орда (5000 чол.) палила та грабувала оселі Харківського та Ізюмського полків, поки знов її не розбив той же Донець. У 1710 р. хан сплюндрував і спустошив оселі Харківського полку; і надругий і натретій рік післяцього кримці пустошили села, грабували йзабирали у полон поселенців. Навіть Харків, до котрого боялися звичайно підступати татари, сполохався тоді і добирав способів для оборони. Мерехву і церкву її тоді спалили й сплюндрували, мешканців позабирали у неволю. Немало терпіли і Валки, а іщедалеко більше Перекоп; його палили і плюндрували і у1680, і у 1699, і у 1711 рр., коли його сплюндрували уже увесь і усіх як єсть мешканців забрали у неволю з усією худобою і збіжжям. Грабували і Нову Водолагу, й Водолажку, й Таранівку, котра лежала якраз на Муравському шляху; біля неї стояла Орда, а навкруги порозсилала свої загони (до Змієва, Водолаг, Мерехви, Соколова). Терпів чимало й Охтирський полк. Коломак у 1709 р. спалили шведи, а у 1711 р. знов його спалили і сплюндрували татари. Терпіли од татар Високопілля, Мурахва, Краснокутськ, Рублівка, Сумський полк терпів менш інших, але у XVII ст. і туди заходили іноді татари, а у початку другої половини XVIII ст. і його становище було дуже небезпечне. Острогозький полк був погряничний, і татари туди приходили почасту.
Українці у неволі. Народна пісня так малює нам татарський напад на Україну:
Зажурилась Україна, що нігде прожити:
Гей витоптала Орда кіньми маленькиї діти,
Ой маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки простягала, під хана погнала.
А про розор сіл татарами вона каже так:
| За річкою вогні горять, Там татари полон ділять, Село наше запалили, І багатство розграбили, Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли. А в долині бубни гудуть, |
Бо на заріз людей ведуть, Коло шиї аркан в'ється, А по ногах ланцюг б'ється, А я, бідний, з діточками Піду лісом стежечками. Нехай йому із водою. Ось, ось чайка надо мною. |
Виходить, що Слободська Україна терпіла од татарських нападів у всякому разі не менш, а скоріше більш, ніж бєлгородська та воронезька україна Московської держави.
Татари, як ми бачили, уводили у неволю багато українських полоняників, котрі потім довго томилися у тяжкій неволі у Криму або одбували каторжну роботу на турецьких галерах у Царьграді, а бувало й так, що їх перепродували і в інші іще більш далекі краї й даліу Малу Азію; турецька каторга далася у знаки українському яскраво описав її у своїх думах.
Ось, наприклад, плач невільників на турецькій каторзі:
У святу неділю не сизі орли заклекотали,
Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали.
У гору руки підіймали, кайданами забряжчали.
Господа милосердного прохали та благали:
Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,
А знизу буйний вітер.
Хачай би чи не встала на Чорному морю бистрая хвиля,
Хачай би не повиривала якорів з турецької каторги.
Да вже ся нам турецька бусурманська каторга надоїла:
Кайдани-залізо ноги повривало,
Біле тіло козацьке, молодецьке коло жовтої кості пошмугляло.
Баша турецький бусурманський,
Недовірок християнський,
По ринку він похожає,
Він сам добре теє зачуває,
На слуги свої, на турки-яничари зо зла гукає:
«Кажу я вам, турки-яничари, добре дбайте,
Із ряду до ряду захожайте,
По три пучки тернини і червоної таволги набирайте,
Бідного невольника по тричі в однім місці затинайте».
То ті слуги, турки-яничари, добре дбали
Із ряду до ряду захожали,
По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирали,
Тіло біле козацьке, молодецьке, коло жовтої кості обривали,
Кров християнську неповинно проливали.
Стали бідні невольники на собі кров християнську забачити,
Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати:
«Ти, земле турецька, віра басурманська,
Ти, розлуко християнська!
Не одного ти розлучила з отцем, з матір'ю,
Або брата з сестрою,
Або мужа з вірною жоною.
Визволь, Господи, всіх бідних невольників
З тяжкої неволі турецької,
З каторги басурманської
На тихії води,
На яснії зорі,
У край веселий,
У мир хрещений,
В города християнські.
Деякі невільники утікали з дороги і потім оповідали воєводам, як їм пощастило утекти. У 1681 р. явився у Тор козак Левко Ус і оповідав, що його укупі з 4 товаришами забрали татари у полон, як вони рубали у лісі дрова, і потім їх одправили у Озов з 5 татарами, але в дорозі він, Левко, розв'язався, убив 3 татар, розв'язав товаришів, і вони добили і останніх двох татар. Вийшла з неволі й дівчина Уляна Свинарева, дочка посполитого села Нової Водолажки. Повернувшися, вона пояснила, що втекла од татар вночі, коли вони стояли у Великому Лузі над річкою Карачакраком. У Великому Лузі вона зустріла полтавських козаків, котрі там рибалкували, з ними доїхала до Полтави, а звідтіля вже допленталася і до Водолажки. Але ледве не усіх невільників татари доводили до Крима або Озова. Там вони зоставалися у тяжкій праці та гіркій, вічній неволі, коли тільки хто-небудь їх не викупав або сам невільник не утікав з полона. Валківський піп Сем. Михайлов писав архієрею у 1738 р.: «Торік, восени, був я в Ізюмському полку у слободі Гієвці, щоб побачитися з родиною. У тій слободі взяли мене ногайські татари в полон, одвели у Кримський город Карасев (Карасубазар), а з Карасева перевели у Кафу і у городі Кафі продали турчину, а він продав мене на каторгу дервишову. І був я на каторзі до березоля 1739 р. З каторги в Царьграді викупив мене козак Ніжинського полку, Дмитро, за 270 карб., а тепер одпущено мене на поруки, щоб зібрати гроші сьому козакові». Йому видана була грамота на збір грошей. Таке ж прохання подав у 1710 р. коломацький піп: його було узято у неволю укупі з жінкою й дітьми; викупив його грек за 170 талярів, за жінку ж і дітей визначено було 300 талярів. Про полон трьох попівен ось що оповідає нам народня дума:
| Коли турки воювали, Білу челядь (жінок) забирали, І в нашої попадоньки Взяли вони три дівоньки. Одну взяли попри коні, Попри коні на ремені, Другу взяли попри возі, Попри возі на мотузі. Третю взяли в чорні мажі ... Що ю взяли попри коні, Попри коні на ремені. То та плаче: «Ой Боже ж мій, Косо ж моя жовтенькая. Не мати тя розчесує. Візник бичем розтріпує». |
Що ю взяли попри возі, Попри возі на мотузі, То та кричить: «Ой, боже ж мій, ніжки мої, Ніжки мої біленькії. Не мати вас умиває, Пісок пальці роз'їдає, Кровця пучки заливає». Що ю взяли в чорні мажі, То та плаче, то та кричить: «Ой, Боже ж мій, очка мої, Очка мої чорненькії. Тільки Орсак проходили, А білий світ не виділи». |
І справді, татарський письменник XVI ст. Раман Хаджа оповідав, що полоняників гнали у Крим кінні татари, помагаючи нагаями, і випікали гарячим залізом таври, як у скотини.
Викупали з полону й козаків. Але за кого нікому було платити, той мусив у неволі й віку доживати, там і помирати. Мешканець села Мартового Іван Бутов пробув у турецькій неволі 30 років. Охтирський осавул Павел Павлов попав у неволю з семейством і помер у Криму. У Бахчисараї, каже преосвященний Філарет, один водозбір тепер прозивається Павловським: біля нього стоїть пам'ятник над могилою того осавула. Під його парсуною (портретом) у Богодухівській соборній церкві колись підписані були вірші, котрі зложив якійсь місцевий піїта, де про його неволю оповідалося, що у 1711 р. татари зробили напад на слободи, попалили і полонили біля Харківських могил Павлова з жінкою і, узявши у полон, отдали у неволю головному мурзі Кара Картечи Ширинському, котрий жив біля Карасубазара; там Павлов і помер. Не мало українських невільників ослобонили з кримського полону Сірко, українські козаки і московські служилі люди. Але коли у 1689 р. московські полки підходили до Перекопа, татарські орди хотіли утікати з жінками та дітьми за море або у гори. Тоді бранців усіх перековали у кайдани і покидали у ями і хотіли їх у тих ямах попалити. Так оповідав слобожанин, бранець Мих. Барабаш, котрий два роки і пробував у татарській неволі, поки його не викупив грек Мілевський з Опошні, оддавши за нього 70 талярів й одпустивши за порукою збірати ці гроші за його викуп. Похвальне слово, надруковане у 1705 р. по-польські у Києві в друкарні Києво-Печерської Лаври, оповідає про боротьбу Донців-Захаржевських з татарами. Український народ оповідає про свою боротьбу з татарами у своїх вельми поетичних думах. Ось дума про жінку славного кошового отамана Івана Дмитровича Сірка і про їх двох синів. Сірко деякий час був полковником Харківського Слободського полку і мав біля Мерехви свою слобідку Артемівку, де проживала його жінка Сірчиха-Іваниха, як вона прозивається у думі. Сам Сірко дуже рідко бував дома; не дивно, як каже дума, що жінка й діти його не бачили у себе 7 років: ніколи було запорізькому козакові та ще й отаманові сидіти дома з жінкою та дітьми. Вони не мали од нього і про нього ніяких вістей, і через те син Сірка Петро і пішов у Тор (Слов'янськ) розшукувати свого батька, бо Тор був недалеко од Запоріжжя ітуди збиралося багацько козацтва для добичі солі.
В городі Мерехві жила удова,
Старенька жона,
Сірчиха-Іваниха,
Вона сім літ пробувала,
Сірка Івана в очі не видала,
Тільки собі двох синів мала,—
Первого сина Сірченка Петра,
Другого сина Сірченка Романа.
Вона їх до зросту держала,
Іще од них слави-пам'яті по смерті сподівала.
Як став Сірченко Петро виростати,
Став своєї матері старенької питати:
«Мати моя, стара жено,
Скільки я у тебе пробуваю,
Отця свого, Сірка Івана, в очі не видаю;
Нехай би я міг знати.
Де свойого отця,
Сірка Івана, шукати».
Вдова стара промовляла:
«Пішов твій отець до стародавнього
Тору пробувати,
Там став він свою голову козацьку покладати».
То вже Сірченко Петро тоє зачуває,
Пилипа Мерехвіянського з собою підмовляє,
Голуба Волошина за джуру (товариша) у себе має.
Стали вони до стародавнього
Тору приїжжати, Отамана торського,
Яцька Лохвицького, познавати.
Отаман торський, Яцько Лохвицький, із куреня виходжає,
Словами промовляє, Сірченка Петра познаває:
«Сірченку Петро, чого ти сюди приїжжаєш,
Десь ти свойого батька, Івана, шукаєш».
Сірченко Петро словами промовляє:
«Отамане торський, Яцько Лохвицький,
Я сім год пробуваю,
Отця свойого Сірка Івана в очі не видаю.
То вже Сірченко Петро з козаками опрощеніє гїринімає,
До трьох зелених байраків прибуває.
Козаки до Сірченка Петра словами промовляли:
«Сірченку Петре, не безпечно себе май,
Коней своїх козацьких од себе не пускай». br>
А Сірченко Петро на теє не повіряє,
Під тернами, байраками лягає-спочиває,
Коні свої козацькі далеко од себе пускає,
Тільки Голуба Волошина до коней посилає.
Турки теє забачали, Із тернів, із байраків вибігали,
Голуба Волошина у полон до себе брали
І ще словами промовляли: «Голубе Волошине!
Не хочемо ми ні твоїх коней вороних,
Хочемо ми добре знати,
Щоб твого пана молодого добре ізрубати».
Голуб Волошин словами промовляє:
«Турки, Коли можете ви мене од себе пускати,
— Можу я сам йому с плеч голову зняти».
Турки того дізнали,
Голуба Волошина од себе пускали.
Голуб Волошин до Сірченка Петра прибуває,
Словами промовляє:
«Сірченку Петре, пане молодий,
На доброго коня сідай,
Меж турками поспішай».
Не вспів Сірчанко Петро меж турки-яничари вбігати,
Мог йому Голуб Волошин с плеч голову зняти.
Тогді турки Пилипа Мерехвіянського округ оступали,
С плеч голову козацьку знімали.
Козаки стародавнії теє забачали,
На добрії коні сідали,
Турок побіждали,
Козацьке тіло позбірали,
До стародавнього куреня привозили,
Суходол саблями копали,
Шапками-приполами землю носили.
Козацьке тіло схоронили.
Отаман торський, Яцько Лохвицький, теє зачуває,
До вдови старенької, Сірчихи-Іванихи, в город у Мерехву письмо посилає.
Сірчиха-Іваниха письмо читає,
Словами промовляє,
До сирої землі крижем упадає:
«Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:
Перва печаль, що я сім год пробувала,
Сірка Івана в очі не видала,
Друга печаль, що Сірченка Петра на світі живого немає,
Третя печаль, що Сірченко Роман умірає».
Друга дума оповідає про те, як три брати утікали з татарської неволі з-під Озова. Вона може належати і до Слобожанщини, і до Гетьманщини і у всякому разі здається більш підходе до Слобожанщини через те, що дія діється у Озові, на південно-східному погряниччю татарських земель, котре найбільш наближалося до Слободської України. У Думі споминається про Муравський шлях, котрий, як ми знаємо вже, проходив по Слободській Україні. Односять часи, коли зложилася дума, до кінця XV або до початку XVI ст. Мені здається, що вона могла зложитися й пізніше— у XVII ст., коли вже великі й часті татарські напади на Лівобережну та Слободську Україну, звідкіля татари уводили у полон безмірну силу народа, коли там вже зложилася козаччина, до котрої належали три брати думи, коли там вже був пробитий Муравський шлях, до котрого дійшли брати і котрий їх мусив привести або у Лівобережчину, або, що простіше, у Слобожанщину. Ранній склад думи у XVI ст. підтримується тим, що, по думі, степ між Озовським морем та р. Самарою був татарський, а між тим у кінці XVI ст. там появляються вже запорізькі паланки, але і у першій половині XVII ст. він був татарським. Озов у думі був турецьким містом, значить, дума не могла зложитися раніше 1475 р., коли отсю Тану — Озов здобули турки від генуезьців. Ногайська татарська орда мала таборища біля Озова і у XVII ст. Савур-могила думи є й тепер: вона лежить у Міуській окрузі Війська Донського, між р. Міусом та Кринкою. Брати утікали тим шляхом, котрий йшов біля старої річної дороги домонгольської доби од Озовського моря до середньої Подніпрянщини (по Калміусу, Вовчим Водам до р. Самари). Сей шлях був для братів більш безпечним, бо там можливо було ховатися од татар по балках, тернах і байраках, здобувати воду, рибу і дике птаство; можна було мати надію спіткатися з українськими промисловцями, котрі заходили туди бити звіра й ловити рибу. Далі за перепуттям, де розходилися у ріжні сторони шляхи, за полянами починався Муравський шлях, котрий проходив по Слобожанщині. У думі проводиться моральна думка про те, що не слід було залишати без помочі молодшого брата, котрий не мав коня і через те не міг поспішати за старшим та середульшим братом й загинув в дорозі. Середульший брат пожалів меншого, помагав йому, і коли вони повернулися з старшим додому, до батька, до матері, то сказав їм щиру правду, ось за цю правду, за те, що він покаявся, батько та матір простили йому гріх і прокляли старшого сина. У цей самий мент приник за гостя й менший покійний син. А є ще єден варіант цієї думи, по котрому й старшого, й середульшого брата убили татари, так що вони обидва не повернулися додому,— бо обидва не узяли з собою на коней молодшого брата пішу-пішаницю.
Починається дума з того, що із города Озова три брати рідненькі, з тяжкої неволі у землю християнську до батька, до матері, до роду утікали, два брата кінних, а третій брат, менший, піша-пішаниця, за кінними братами уганяє і на біле каміння, на сире коріння свої ніжки козацькі-молодецькі побиває, кров'ю слід заливає. Він прохає братів узяти його з собою між коней. Брати відмовляють йому в цьому, кажучи: «Ради б ми між коні узяти, але буде нас Озовська орда наганяти, буде в пень сікти-рубати і буде нам велику муку завдавати». А менший брат хватається за стремена коней і прохає братів, щоб вони його взяли постріляли, а потім поховали, звірю й птиці на поталу не оддали. Брати на це одповідають, що їх мечі на його не здіймуться, на .дванадцять частей розлетяться і їхня душа гріхів до віку не відкупиться. А що коли вони будуть до байраків добігати, будуть тернові віття йому на признаку покидати, щоб знав, як з тяжкої неволі в землю християнську до батька, до матері, до роду куди утікати. Далі з байраків вибігали і там тільки поле лиліє, на йому трава зеленіє. Вибігли на Муравський шлях, і промовив середульший брат до старшого: «Будем з-під червоного каптана чорні китиці видирати, свойому брату найменшому на признаку покидати». Старший брат од цього одмовився, бо ні в чім буде йому тоді між білу челядь (дівчата) піти погуляти. Середульший брат, одначе, на те не потурав, з-під червоного каптана чорні китиці видирав, а старший брат теє забачав, середульшого брата на сміх піднімав: «Либонь ти собі жіноцький розум маєш, що ти на собі прекрасну одежу теряєш». І бігли середульший та старший брати не день, не два, не три і не чотири, і до Савур-могили добігали, три дні, три ночі спочивали, свого найменшого брата пішу-пішаницю піджидали. А менший брат добіг до тернів, до байраків, побачив тернові віття і по цієї признаці дійшов до Муравського шляху. На шлях Муравський вибігає і по шляху Муравському чорні китиці забачає, у руки бере-хапає, до серця козацького-молодецького прикладає, слізьми обливає, словами промовляє: «Сюди мої два брати кінні пробігали і, видно, їх Озовська орда доганяла і посікла-порубала, мене, найменшого брата, пішу-пішаницю, у тернах, на спочивку, минала, і коли б їх кість,— каже,— я знаходив би, поховав би, звірю та птиці на поталу не дав би». Добіг менший брат до Савур-могили і ліг на Савур-могилу. І вовки-сіроманці набігали, і орли сизопері налітали, на кудрі наступали, вони смерті дожидали. Менший брат семип'ядную пищаль підняв і орлам сизоперим кулю на подарунок подарував, і тоді на Савур-могилу схожає, голову схиляє, батькову-матчину молитву споминає і Богу душу отдає. Тоді орли сизопері налітали, на кудрі наступали, з лоба очі видирали. І вовки-сіроманці набігали, кості по байраках розношали. А два брати кіннії до річки до Самари добігали, свої коні козацькі попасли й напоїли, бо там трави були зелені, води холодні, очерети воздобні. Тоді середульший брат до старшого брата словами промовляє: «Як дасть нам Господь до батька, до матері, до роду прибувати, як ми будем перед батьком, перед матір'ю отвіт оддавати?» А старший брат каже йому на це: лучше ми будем свою батьківщину удвох паювати. Четвертої неділі до отця, до матері добігали, отець та й мати за ворота виходили, на здоров'є питали: «Чи в одній неволі бували, чи одному пану слугували, чи разом із неволі тяжкої втікали?» А середульший брат теє зачуває, із коня встає, слізьми обливає, перед отцем, перед маткою по правді одвіт оддаває. Отець та мати старшого сина кляне, проклинає, із очей згоняє, середульшого сина ситить, жалує, поважає, за гостя принімає, а менший син, піша-пішаниця за гостя приникає. І вже його слава не вмре, не поляже.
Оповідання дум про українських невільників та невільниць підтримуються справжніми оповіданнями з тодішнього народнього життя у Слобожанщині. Багацько невільниць-українок так саме, як Маруся Богуславка у думі, потурчилися, потатарилися та побусурменилися.— поробилися жінками, звісно невінчаними, татар. З хрещеними татарами та калмиками брали шлюб українки охоче, але і тут іноді приходилося замислитися., Ось, наприклад, що оповідала острогозька українка Єфимія: вона проживала у Острогозькому на подвір'ї М. Куколя і під'їхав верхи до двору на коні в саадаці з щаблюкою чоловік її, Клим Васильєв, а з ним двоє «черкас». І ті «черкаси» стукнули у віконце до неї, визвали на двір і прохали її пити пиво; подали їй добру звістку, що у Острогозьк приїхав її чоловік. Вона вийшла до його з сіней на поріг. Він узяв її за руку і став прохати її їхати з ним у степ, щоб вона сама побачила, як вони у степу жиють. А вона одмовила на се, що помре у Острогозьку, а з ним у степ не поїде. Він її умовляв години зо три і прохав, щоб вона хоч оддала йому малого сина, але вона і у цьому одмовилася. Потім він хтів зарубати її шаблюкою, скочив на коня і сказав, що поїде до її батька. У степу тоді стояло 2000 калмиків і 100 озовців-татар. У сьому простому правдивому оповіданню перед нашими очима встає яскрава картина з життя погряничників і відносин між ними. Калмик Клим Васильєв, очевисто, православний — про се свідчить його ім'я і прізвище по батькові — приходить у ночі крадькома до своєї жінки і хоче зманити її з.собою у степ. Мабуть, було так, що його, прирожденого степняка-кочовника, поманув до себе степ — і він кинув жінку і сина у Острогозьку, де приняв раніш православну віру і одружився з Єфимією, пішов до своїх — у Калмицьку орду. Але Калмицька орда, і він з нею, підійшла до Острогозька, і у нього зародилася душевна потреба побачити кохану жінку і свою рідну дитину і упрохати її од'їхати з ним у калмицький степ. І ось він вибрався з Орди з якимись двома українцями, котрі були у калмицький ватазі, і вночі приїхав у Острогозьк. Він добре знав місто, і його пропустили вартові. Ласкою та похвалками, та пострахом він умовляв любку жінку їхати з ним у степ або віддати йому принаймні дитину. Але не зміг заманути у степ улесливими словами про красу та розкіш вільного «степового життя свою жінку, котра того не розуміла. В розвідці Л. Вейнберга надруковано декілька документів про хрестини калмиків та татар у Донській країні. Були і в Україні татарські полонянки, котрі іноді приймали тут православіє. У хвамільний літопис Квіток під 1738 р. занесена така звістка: «Червня 24 Володимира Карасубазарського бранця хрестили на Основі; її хрещеними батьками були Ковалевський та Челем-бей (теж, мабуть, з вихрещених татар), хрещеною маткою жінка сотника Голуховичка». Слобожане узяли на себе дуже важкий обов'язок — оборони і заселення країни. їм треба було обороняти від татар кожен крок зайнятої їми землі. Вони мусили самі содержувати себе, займаючися землеробством, промислами і усяким рукомеслом. І вони держали у себе багацько голів худоби, заводили хутори, пасіки, винниці. Але увесь оцей достаток не був сталий, міцний. Сьогодні заможний — а завтра убогий, сьгодні — багацтво, на завтра — злидні. І таке лихо коїлося не тільки з поодинокими поселенцями, а з цілими оселями, не тільки з козаками, а і з посполітими і навіть духовенством, не тільки з чоловіками, але і з жінками, дівчатами й дітками малими. Появлявся раптом ворог, палив та плюндрував слободу, забірав худобу і таким робом великолюдне село оберталося у селище, бо його кидали селяне, боючися, що знов прийдуть татари і сплюндрують усе до щенту. Увод народу у неволю робив дуже велику шкоду населенню: семейство бідніло, стративши батька, матір, сина і малих діток — надію його будучини. На викуп треба було страчувати дуже великі гроші. Поправити хазяйство було дуже нелегко.
Кріпості у великих городах, містечках та селах. Подивимося тепер, як була улаштована оборона Слободської України козаками і які військові обов'язки мали козаки. Теперішньому мешканцеві Харківщини трудно уявити собі, яка сила усяких кріпостей була у XVII—XVIII ст. в Слободській Україні. Звісно, се не були справжні кріпості, але все ж таки будування їх коштувало дуже дорого і майже ще дорожче було як слід підтримувати їх. Окрім деяких кріпостей, котрі будували українці з великоросійськими служилими людьми, окрім тих, де сією будівлею орудували воєводи, як, наприклад, у Харкові, у Сумах, звичайно слобожане будували ті кріпості самі, без чужої допомоги. Усі міста, як полкові, так і сотенні, були кріпостя ми, звісно, неоднаковими: одні, перш усього полкові, були майже так ошанцьовані, як і Бєлгородська або Воронезька. Харків, наприклад, мав кріпость на свойому старинному городищу, де тепер собор і «університетська горка»; стіна його навкруги мала 475 сажнів і складалася з дубових обапол — паль з обламами, котками та тарасами. За стіною викопаний був рів у 2 сажні ширини і глибини. По стінах було 10 дерев'яних башт, критих гонтом, в Тайницькій башті був тайник, себто тайний ход до води на 16 сажнів довжини. Башти були з обламами та котками; усіх гармат було 12; було 3 калавурні. Воєвода Сухотин прибудував до старої кріпості нову на случай облоги. У 1668 р. у Харківській кріпості усе дерево уже спорохніло, потрухло, у тайнику води не було; її підправили, але швидко знов треба було її підлажувати. У 1709 р. у Шведську баталію Петро Великий, прибувши до Харкова, звелів уширити та зміцнити Харківську кріпость, обвести її високим валом, ровами, 5 бастіонами і форштатом, але у 1767 р. усе дерево кріпості знову потрухло. Охтирська кріпость мала стіну навкруги в 1618 сажнів, башт було 14, гармат 9. Після пожару була збудована в Охтирці нова кріпость, трохи менша. Кріпость у Сумах була ще далеко більша — стіна навкруги мала 3426 сажнів; в ній було 27 башт і 12 гармат; біля посада йшов рів на 3500 сажнів. І у Сумській кріпості дерево потрухло, стіна обвалилася, облами, кроваті та котки обвалилися, дерево у тайнику теж спорухнявіло; збудовано було нову, меншу кріпость і дві нових земляних кріпості. Усякого військового запасу було дуже багато, гармат 13. Острогозька кріпость мала стіну навкруги в 407 сажнів з 9 баштами; біля стіни йшов рів з частоколом і вертлюгами; гармат було 14; у 70-х роках кріпость зробилася ще міцніша; гармат було вже 19; біля посада викопали рів та вал на 920 сажнів з 32 баштами; біля міста теж були великі кріпості; у місті було багато і козаків, і великоросійських служилих людей. П'яте полкове місто — Ізюм — мав дві кріпості — велику й малу; обидві будував відомий Харківський полковник Гр. Донець. Ізюмська кріпость існувала доволі довго: ми бачимо її на плані 1769 р.; се був рентраншамент, де містилися громадські і приватні будинки; там був на західньому боці невеличкий редут, який прозивався Кременцем. Р. Донець обходила місто з трьох боків — з північного, південного, східнього; біля форштадта в неї впала р. Ізюмець. Академік Гюльденштедт описує нам Ізюмську кріпость у 1774 р. яко ретраншамент на 1,5 версти навкруги, котрий лежав у підгір'ю при р. Донцеві; навкруги його були вали, рови та батареї, виключаючи північну сторону, де був тільки рів з рогатками й оградою, на північ од його лежав форштадт. Серед сотенних міст найліпша і найбільша кріпость була у Лебедині: стіна її йшла навкруги на 1250 сажнів; башт було 20; гармат було 9. Стіна в Краснопіллі навкруги мала 3294 сажнів з 14 баштами — се був посад. Білопілля заснувалося на староруському Вирському городищу, значить, там, де був в домонгольську добу г.Вир. Трудно було мешканцям підтримувати кріпості у своїх містечках, через те вони трохи згодом зменшували їх; так робили сумчане, бо захистом для них од татар зробився Охтирський полк. Значні кріпості мали й такі сотенні містечка, як Колонтаєв, Краснокутськ, Мурахва, Боромля та інші. Окремо треба поставити тільки містечко Салтів: він був збудований на Салтівському городищу, де був до того кам'яний город; дерев'яна стіна у ньому в 1 сажень була поставлена на кам'яному низу городища; замісць тарасів стіна була виложена камінням; між каміннями зроблені були бійниці. Зразком невеличких кріпостей являються острожки по Новій лінії. Слободська Україна швидко заселилася, і через те з'являлася потреба для її захисту в новій лінії острожків на півдні; ся лінія й була збудована у кінці 70-х років. В початку 80-х років XVII ст. деякі з її міст були вже давно засновані, але тоді введено їх у сю лінію. Сюди належали — Цареборисів, Солоний (теперішній Слов'янськ), Савинськ (теперішня слобода Савинці), Балаклія, Лиман, Бишкин, Зміїв, Соколов, Валки, Новий Перекоп, Ольшана, Золочів, Водолаги. Найбільша кріпость була в Цареборисові — стіна її йшла на 364 сажня, а посадська на 1003 сажня. На стінах останніх містечок не було ні обламів, ні тарасів, ні котків; деякі з них були зроблені не з дуба, а з сосни; острожки були маленькі, бо і людей було небагато; гармат і усякої зброї було обмаль. Кріпості були не тільки в сотенних містах, а іноді і у слободах — у Остропіллі або Горохівці, Дворічній, Каменці; кріпості сі такі ж точнісенько, як і у сотенних містах — Лимані, Соколові. Містечко Таранівка й осажено було на погряниччю од кримської сторони. Були навіть кріпості у деяких панських селах. В Старій Водолазі був острог в 174 сажня довжини і 105 сажнів ширини. Нова Водолага теж мала кріпость, описану академіком Гюльденштедтом, з гарматами на валу. У панському селі Рясному (Охтирського полка) був до 1686р. острожок з обламами. У слободі Гадяцького полковника Васильєва, у Лебединських дачах, було 3 острожка; один з тарасами, другий з баштами. Теж саме бачимо ми в Гуляй-Полі і Борках. Звісно, що тільки деякі з сел та слобід мали кріпості, але сотенні містечка, мабуть, усі були кріпостями. Окрім кріпостей у містах та містечках були ще і «білягородні» кріпості. Такі великі кріпості були біля Острогозька — вал ішов од Острогозька до других городів Бєлгородської линії, і тут були й острожки, й надолби, й котки, й честик.
Лінії кріпостей. Далі йде Ізюм і ті міста Нової лінії, котрі ми тільки що перелічили. Будування сієї лінії почалося трохи раніш 1680 р., бо у сьому році були вже зложені межеві книги Косогова. Косогов виміряв усі ті землі, по котрих треба було вести цю лінію і робити там рови, вали, засіки, городи, слободи і острожки. Вал мусив йти од Цареборисова угору по Сіверському Донцеві і потім по р. Мжі до старого вала й Коломака. Руїни сього вала бачив ще В. Пассек. Ся лінія займала до 200 верст довжини и була уся достоту виміряна: написано, на скільки сажнів йшов ліс або поляна, озеро, займище, на скільки сажнів потрібно було поставити надолб або засік, де збудувати великий город або село, або маленький острожок. Біля усіх городів Нової лінії були збудовані кріпості, і сю тяжку роботу головним чином зробили козаки Харківського полку під проводом полковника Гр.Донця: великоросійських служилих людей там не було. Одного валу було зроблено 7575 сажнів і засік 8106 сажнів. І се робилося у ті часи, коли будувалася і Ізюмська кріпость. Нова ліниія удовжила стару і так званий Перекопський вал, що простягся од верховин Коломака до верховин Мжі. Як тяжко було прцювать козакам у XVII ст. на лінії, про це ми маємо цікаве оповідання лебединського сотника од 1681 р. " Надолби, - пише він генералу Косогову, - під Бишкиним од озера до болота побудували. Але козаки Сумського полка дуже тепер знищилися у хлібних запасах; іншим нічого навіть їсти. З голодухи виходять з табора і не можна їх затримувати, а приходить мало товариства - і вони бідні, роздягнені, хворі і їсти і самим нічого, бо торік у Лебедині слобода вигоріла, і через той пожар дуже оскуділи у хлібі, і тепер стояти тут на заставі нам не можливо". Збудування Нової лінії треба зв'язати з великим татарським нападом 1680 р. Але вже у 1683 р. за лінією на південь опинилися Солоний, Маяцьк та Святогорський монастир. Отже, Нова лінія швидко опинилася серед осель, і тоді збудована була в 30 роках XVIII ст. Українська лінія. Окрім сих ліній були ще й окремі вали, рови та кріпості біля міст. Був вал на протязі 26 верст на гряниці Харківської та Полтавської губерній. Кріпості будували на татарських бродах та перелазах біля берегів річок — у Савинцях, Співаківці, Шебелинці, Андріївці. Для берегової оборони треба було оберігати ліси, не рубати заповідних лісів, не робити в них просік, щоб татари не могли пройти по них, бо ліси, так як і кріпості, спиняли кочовника. Вийшла заборона роздавати ліси, бо через порожні місця могли пробитися татари. Косогов у 1681 р. заборонив слобожанам Андріївки та Балаклії прокладувати стежки по лівому березі Донця, дозволив рубати ліс по дібровах та байраках правого боку Донця. Значить, сі ліси були об'явлені заповідними, і слобожане ніяк не могли упрохати одмінити сей приказ. Слобожане ніколи не нехтували і натуральних кріпостей — перш усього пригарків, котрі мали велике значіння для захисту од татарських нападів. Ось ми бачимо, що Салтів був збудований на взгір'ю, Високопілля — на старому Хмельовому городку, Коломак, Краснокутськ, Городнє, Сінне — на горі, Ольшанка — на високому горбочку, Сеньків — на взгір'ю, Купецький (Куп'янськ) — на горбочку, Боромля — на взгір'ю; інші міста, як ми знаємо, на городищах. Високі могили являлися немов сторожевими баштами в широкому безкрайому рівному степу. Виходить, що слобожане злаштували у себе самі дуже широку оборону країни і вона потребувала од них дуже багато сил та коштів. Як і на московських українах, у Слобожанщині було 4 стана українських козаків: 1) вартові, 2) станичні, 3) городові, 4) полкові. Треба було перш усього дізнатися про татарський напад. Про се повинно було піклуватися усе населення, але осібно за тим доглядали вартові та станичні козаки, котрі мусили докладати просе кому слід. Так вісті швидко передавалися з одного міста в друге, щоб усі приготовилися; потім се доводилося і московському воєводі. У 1694 р., наприклад, харківський полковник оповістив бєлгородського воєводу, що татари з'явилися у Слобожанщині. Про се його оповістили водолазькі козаки (з лінії), а вони дістали звістку про се від полтавських вартових. Ту ж саму звісткумав бєлгородський воєвода од охтирського полковника, котрий довідався од полтавського, що татари почали переправлятися через брід і що їх так багато, що не можна перелічити ні їх наметів (шатрів), ні огнів. Печенізькийсотник писав наказному ізюмському полковникові, а той чугуївському воєводі, що під Співаківкою переправилося біля 5000 татар; такі ж вісті доставив ізюмський вартовий. І ось бєлгородський воєвода, діставши усі отсі звістки, дав наказ чугуївському воєводі стати біля Змієва, харківському полковнику — біля Балаклії, Савинська, Андрієвих Лоз і Бишкина, полковнику Донцеві — біля Мерехви, Валок, Водолаги, полковнику Осипову — на бродах і перелазах біля Нового Перекопа, Коломака і Високопілля. Татари, побачивши, яка їм уготовлена стріча, повернули геть додому. Але рідко так щастило слобожанам, щоб татари повернулися назад. Селяне, одержавши звістку, що на них ідуть татаре, мусили утікати у свої міста-кріпості, бо там їм було безпечніше, але не зовсім-таки безпечно, бо, наприклад, у 1694 р. мешканці сотенного міста Полатова (Острогозького полка) прохали перенести їх город на інше місце, бо вони жиють на татарській сакмі і татари на них завжди нападають і води у них (на случай облоги) нема, бо кріпость, по приказу свого отамана і осадчого Дм. Лівенцова, вони збудували у степу, і для облоги у місті води бракує, і тайника з міста до річки збудувати не можна, тому що місто від річки далеко, і кріпостей ніяких біля міста немає; живуть вони на татарському шляху, котрим ходили татари під московські українні городи — Усерд, Новий Оскол, Валуйки й Старий Полатов, і їм зоставатися ніяк не можна, бо татари безперестанку їх плюндрують, у неволю забирають і коней одганяють. Трапилося один раз і так, що мешканці Водолаги та деяких інших слобід у 1711 р. одчинили ворота кримському ханові і винесли йому хліб та сіль і зовсім вийшли з города, але їх перейняв на дорозі до Вольного полковий суддя А. Кованько і спровадив у Полтаву, де було наряжено слідство, і тих, що самохіть з'єдналися з ханом і виступили проти своїх, десятого по жебру карано горлом, а решту з жінками і дітками заслано. Може, тут замішалися й політичні справи — намови Орлика, але у всякому разі мало силу й те, що водолажцям не можна було триматися проти хана, котрий сплюндрував тоді значну частину Слобожанщини. Кожне місто Слобідської України мало своїх вартових та станичників. Із Харкова їздили вартові, котрих наймав город. Із Охтирки посилалося по 20—ЗО вартових на ті шляхи, звідкіля чекали татар на 5 і більш верст од города. У Острогозьку у 20 острожках на варті стояло по 20 вартових і станичників було 9 чол. Вони їздили для вістей по кримському берегу р. Тихої Сосни по усяким урочищам, доїжджаючи іноді до р. Чорної Калитви, котра лежала на південь од Тихої Сосни. У Сумах ми бачимо тільки вартових коло проїжджих башт — дозорних за місто не посилалося. Багато вартових та станичників було у Чугуєві — по 50 і 100 вартових у татарських бродів в 2 верстах од міста і по 7 станичників, котрі їздили у сусідні городи. У Салтові теж були вартові; в 2 острожках бувало по 10 чол., в станицях по Ногайському берегу Донця їздило до Оскола й Бурлука. теж по 10 чол., були й такі, що .їздили по «вістям». У Мурахві були вартові, станичники й дозорні за ними. У Богодухові були вартові, і вони зимою й літом стояли на Муравському шляху і од'їздили за 25 верст од нього. В інших містечках вартових і станичників було дуже мало, а в деяких і зовсім не було. Більш усього було вартових та станичників у містах по Новій лінії — у Балаклії, Андріївці, Бишкині, у Савинцях. Число вартових та станичників було у одному і тому же місті не однакове: воно зменшувалося, коли робилося затишніше та спокійніше од татар; так було у Сумському полку, так було і у Харкові. У маленьких городках Нової лінії було їх стільки ж, скільки у великих, але у таких, котрих захищала вже Нова лінія. Одні вартові стояли на варті у городі, другі — на калавурнях в пригородніх кріпостях, треті — степові — їздили за городом по близьких шляхах, перелазах та урочищах; як город стояв на правому березі річки, вартові їздили по лівому,— притулками для них були острожки з баштами-калавурнями, де іноді будували маяки, або піраміди; у 1648 р. ольшанський воєвода писав цареві: «А у тих городках для каравулу збудовані піраміди у 6 сажнів вишини, а на них маяки; як побачать в степу татар, зараз на маяках підіймається верх,— щоб у полях і на сінокосах усякі люди про татар були освідомлені і утікали б у город». У XVIII ст. маяки будувалися на форпостах. По указу 1723 р. загадано було збудувати на кожному форпості по 3 маяка, або піраміди, у 3 сажня заввишки, їх треба було будувати так, щоб дим з одного було видко на другому. З наказу харківському воєводі Дурново бачимо, з якою великою опаскою приходилося жити тоді харківцям. В воротах по баштах і за острогом біля посада треба було денно і нощно держати калавури, доглядаючи за ними, щоб татари нагло й несподівано до Харкова не наблизилися, людей не побили, у неволю не позабірали, худоби не поодганяли і якої-небудь капості місту не вчинили. На пашні і сінокоси городян можна було випускати тільки діставши гарні вісті й в чималому числі, причім наказувалося, щоб вони остерегалися татарського прибуття, щоб їх на пашнях та сінокосах і в до розі татари не побили і в полон не забрали; усі вони повинні були мати рушниці і усяку зброю і держати біля пашні й сінокосів вартових, і треба було ствердити сим вартовим, що коли за їх недбалістю дойдуть татари до Харкова, за се буде їм немилостива кара; побачивши татар, вони мусили посилати з вістями товаришів, а самі зоставатися, чекаючи певних вістей; а коли б вони дізналися, що татари простують на Харків, з такими поважними вістями їм треба б було поспішати вдень і вночі, щоб прибути раніше татар у Харків. Дізнавшися, що татари невеликими купами появилися біля Харкова, треба було неодмінно виступати проти них. Вночі острог треба було замикати, а нарано одмикати. Худобу літом з міста випускали тільки, як було звісно, що ворога близько немає.
Надзвичайно тяжке було життя слобожан в часи політичних та військових завірюх, в повстання гетьманів Виговського, Брюховецького, Мазепи, Орлика, Донських отаманів Степана Разіна і Булавіна. Повстання Виговського майже не перекинулося з Гетьманщини у Слобожанщину, хоча все-таки підручник Виговського Жученко підступався з козаками та татарами до Охтирського полка. Повстання Брюховецького захопило значну частину Слобожанщини: Цареборисів, Маяцьк, Зміїв, Валки і Мурахва пристали до Брюховецького, або, краще сказати, до його підручника Івана Сірка. Повстанці поубивали московських воєвод, попалили, покидали й спустошили свої городи і пішли з Сірком до Брюховецького. Городи запустіли і повинні були заселятися знову, немов з початку, новими переселенцями. У Харкові було убито полковника Ріпку. Знищено і сплюндровано було тоді багато міст та містечок — Борове, Мартове, Красний Кут, Тор, Колонтаїв, Мерехва, Васищево, деревні Чугуївського, Харківського і Салтівського повітів. В повстання Мазепи за шведів претерпів Охтирський полк. Шведи побували у слободі Хухрі і навіть під самою Охтиркою: із Охтирки тоді утікало навіть духовенство; деревня Хоружевка була спалена шведами. У Колонтаєві знищені були церкви. Наступник Мазепи Орлик заключив з ханом умову, щоб вивести силоміць слобожан з Правобережжя, як вони не захотять з'єднатися з ним своєю охотою, і ми справді знаємо, що кримський хан у 1711 р. зпустошив Слободську Україну. Повстання Булавина на Дону захопило й частину Слобожанщини — теперішній Старобільський повіт — і тоді зруйновано було чимало слобід по р. Айдару і Бітюку, де жили слобожане.
Татарські напади, повсякчасні войни й внутрішні повстання зробили великий вплив на увесь склад тогочасного життя: у йому з'єдналися, сполучилися, злилися військовий — козацький і хліборобсько-промисловий побут: козак-слобожанин разом з тим був землеробом і промисловцем. Таким він був у Задніпрянщині, такий український звичай він переніс і на нові місця, таким він залишився і в Слобожанщині. Отже помилялися ті історики, котрі малювали українського козака якимсь розбишакою, що виходив тільки за здобиччю, бився за здобич з татарином і не хтів признавати над собою ніякої влади. У всякому разі сього не можна сказати про слободську українську козаччину, і треба завжди пам'ятати, що Слободська Україна вела проти татар тільки оборонну боротьбу і була дуже зацікавлена згодою та спокійним розвоєм культури.