Релігійний настрій. Церковна ієрархія. Церковна парахвія. Церковні брацтва. Шпиталі. З життя духовенства.

Релігійний настрій. Церква та духовенство мали велике значіння в Слободській Україні, особливо у її моральній культурі. Православна віра в життю українського народа в старі часи була великою, могутньою силою перше через те, що український нарід був взагалі тоді релігійним, а вдруге — і через те, що йому прийшлося захищати й боронити свою віру проти утисків католицтва та унії. Боротьба за віру злилася тоді з боротьбою за волю, за українську національність і велася не тільки мечем, а й словом — і се витворило на Україні цілу так звану полемічну літературу, себто багато книжок проти католицтва та унії в оборону православної української церкви, утворила так звані церковні брацтва, де кучився й нарід, і його інтелігенція, і духовенство; потворилися брацькі школи, велике число друкарень, шпиталів. У церковних ділах велику участь приймав нарід, міцно зв'язаний з своїм духовенством, котре сам і вибірав. Українська церква мала свою власну єрархію, на чолі котрої стояв Київський митрополит, незалежний від Московського патріарха. Українська церква мала великі й значні особливості в порівнянню з великоросійською православною церквою. І от коли православне населення почало переселятися з Задніпрянщини і заселяти Слободську Україну, воно укупі з іншими своїми «черкасскими обьїкностями» принесло й свої українські особливості у церковний устрій — усе те, про що ми тільки що згадували,— живу участь парахвіян у церковних справах і у виборах духовенства, утворення брацтв, братерських шкіл, шпиталів и т. п. Треба до всього додати, що переселенці приводили з собою часто священників і церковний причт, привозили образи, антиминси, церковну утварь й богослужебні книги українського друку і навіть церковні дзвони. Значить, укупі з переселенцями, котрі, як нам відомо, переселялися цілими сілами, переселялася й їх парахвія. В «Історії Харківської єпархії» преосвященного Філарета є багато цікавих звісток про усі ті церковні речі, котрі привезли з собою переселенці з Задніпрянщини, починаючи з попів і кінчаючи богослужебними книгами, надрукованими у друкарнях Київа, Львова, Вільни, Чернігова. Майже у кожній церкві Харківської єпархії залишилися од старих часів такі богослужебні книги, і їх описує преосвященний Філарет в своїй історії. Деякі з них були принесені ще переселенцями у старі часи у XVII ст., другі куплені у XVIII ст. Вельми штимий і нині народом образ Озерянської Божої Матері теж, мабуть, був вивезений з Задніпрянщини і у всякому разі був намальований українським маляром XVII ст. З ним схожі інші образи Божої Матері — у Троїцькій церкві у Сумах, Миколаївській церкві у Замості біля Змієва, у Воскресенській церкві Лебедина — се все пам'ятники українського церковного малярства. В бібліотеці Харківського монастиря були Острозька біблія 1581 р., требник Петра Могили 1646 р., апостол Львів­ської друкарні 1666 р. тріоди XVII ст. львівських і київських друкарень, твори Лазаря Барановича. У Харківському Успенському соборі до наших часів зберігся старинний образ Єлецької Божої Матері XVII ст. українського маляра й євангеліє Львівського друку 1636 р. з трьома написами — перший борзенського мешканця (Чернигівщина), котрий його пожертвував до церкви с. Пліски у 1648 р., другий якогось Михайла, котрий, коли спалено було церкву у с. Плісках при Виговському, передав те євангеліє у Успенську церкву, третій теж оповідає про передачу туди сього євангелія у 1659 р. при харківськім отамані Тимохвієві. Ми знаємо, що харківським отаманом у 1659 р. був Тимохвій Лавринов, значить, при ньому й було пожертвовано се євангеліє у харківський Успенський собор. В соборній церкві міста Валок є два образи, котрі були принесені першими переселенцями з-за Дніпра. У Золочів піп-переселенець привіз з собою з-за Дніпра дзвін, іконостас і богослужебні книжки. У книгозбірні Курязького "монастиря збереглося багато богослужебних книг українських друкарень, Декотрі з них з написами, наприклад, требник Петра Могили 1646 р. за таким написом: «Монастирю Харьковському Преображенському надав сію книгу Павло Леонтьєвич Крамарь». Церкви будувалися на жертви парахвіян, а іноді й заможних старшин. Парахвіяне й далі піклувалися про свою церкву, забезпечували її, робили вклади на помин душі. У селі Основі збудував церкву на свій кошт харківський полковник Григорій Семенович Квітка. Харківському Успенському собору, як се видко з опису його майна у 1724 і 1769 рр., пожертвовані були харківськими мешканцями землі, двори, лавки. Настоятель собора протоієрей Григорій Олександров набув для нього по купчих багато нерухомого майна, дворів і плеців, котрі давали чималий дохід по тодішніх часах. Кам'яний Успенський собор у Охтирці був збудований полковником Ол. Лесевицьким, іконостас розписаний українським талановитим малярем Дмитрієвим. У Сумах кам'яна соборна церква Преображенія була збудована при сумському полковникові Гар. Кондратьєві, а син його Ондрій на свій кошт збудував церкву Воскресенія. У Вовчанську церква будувалася переселенцем з Задніпрянщини Веселовським, він був і першим священником в тій церкві. Часто священниками при церквах бували люди не духовного сану, а з козацької старшини й інших станів. У селі Шелудьківці, наприклад, збудував церкву сотник Коряк, а попом до неї був поставлений його рідний син; у місті Соколові священником було поставлено колишнього полкового суддю Ізюмського полку, у другій церкві міста Соколова священники були теж з козацької старшини.

В заснуванню монастирів козаки й козацька старшина теж приймали велику участь: Охтирський Троїцький монастир був заснований ігуменом Задніпрянського Лебединського монастиря Іоаннікієм й його ченцями, котрих прийшло 40 чоловік, і вони привезли з собою підданих, церковну утварь. Курязький монастир був заснований, як ми знаємо, харківським полковником Гр. Донцем; Сумський Успенський і Сумський Предтечів — сумським полковником Гар. Кондратьєвим, Михайлівська пустинь— полковником Михайлом Васильєвим. Дехто з тих старшин, що збудували монастирі, поробилися й ігуменами їх, як, наприклад, полковник Штепа, котрий збудував Краснокутський монастир, або сотник Григор'єв, котрий збудував Сіннянський монастир. Про Штепу старожили Краснокутська оповідали у 1772 р. так: в прошлих давніх роках викликано було з того боку Дніпра багацько переселенців — старшини й козаків, як про се свідчить закликальний лист полковника Уманця. З ними вийшов і задніпрянський полковник Іван Штепа; він прийшов на річку Мерлу І заняв собі вільну займанщину, на котрій збудував монастир. Прийняв до себе ще кілька ченців і зробився ігуменом Іоаннікієм. Син його був священником у Миколаївській церкві, а по смерті батька у монастирі ігуменом Мар-тіаном.

Бачимо ми багато старшини, їхсинів, удов та дочок у слободсько-українських монастирях. Коли ми звернемо увагу, наприклад на рід Квіток, то побачимо, що з цього роду вийшло багацько ченців: М. І. Квітка — чернець Курязького монастиря, ігумен того ж монастиря Наркіс, дві ігуменії Хорошевського монастиря — Феофанія і Марія; навіть славетний Грицько Квітка-Основ'яненко був якийсь час ченцем. Родичем Квіток був Іоасаф Горленко; були черницями також Ковалевська, Дуніна.

Церковна ієрархія. Одначе поруч з сією українською течією в українській церкві треба визначити й московську, великоросійську. Українське духовенство укупі з іншими переселенцями, присягнувши московському цареві, мусило також признати й духовну владу Московського патріарха Російської ієрархії. С 1657 до 1667 р. церкви та монастирі Слободської України, як і бєлгородські, входили в склад патріаршої області, але на соборі 1667 р. визначено було утворити нову Бєлгородську єпархію, митрополитом котрої поставлено митрополита Сербського Феодосія. До нової єпархії приписано було 15 слободсько-українських міст — Харків, Охтирка, Острогозьк, Колонтаєв, Городня, Краснокутськ, Валки, Дворічна, Салтів, Печеніги, Зміїв, Маяки, Цареборисів, Боровля, Урив. Потім сюди увійшли й інші міста Слободської України або, краще сказати, уся Україна. До 1721 р. архієрейську Бєлгородську катедру займали митрополити (їх було п'ятеро), що свідчить про те, що їй надавалося велике значіння. І справді, Бєлгородська єпархія мала 542 церкви і до неї належала велика округа. Виходить все-таки, що Слободська Україна не мала своєї власної єпархії або, краще сказати, церковної автономії, а повинна була признати свою залежність від Бєлгородського владики також, як у військових та політичних справах вона залежала од бєлгородського воєводи.

Яку ж участь мали бєлгородські митрополити та архієреї в слободсько-українських церковних ділах? Митрополит Авраамій виступив проти українського церковного звичаю обливати, а не погружати младенців при хресті; він же обложив зборами усі українські церкви. Єпифаній Тихорський зробив велике і корисне для України діло — заснував Харківський колегіум; про сей Колегіум потім дуже піклувався і його наступник Досіфей, котрий випрохав для Колегіума бібліотеку Стефана Яворського. Він вів боротьбу з тими попами, котрі хтіли здобувати собі посади яко спадок од батьків, а також з усякими забобонами на весіллях, і на послідок наложив анафему на архимандрита Курязького монастиря і ректора Харківського колегіума, за що, одначе, його самого було обвинувачено і покарано. П. Смілич захищав харківські монастирі од підвод і постоїв і за се вів боротьбу з харківським городничим Голуховичем, страхаючи його церковною одлукою. З попів він установив грошові внески на свою користь. Іоасаф Горленкобув недавно канонізований за своє суворе чернече життя. Батько його був прилуцьким полковником у Гетьманщині, а мати була дочкою гетьмана Д. Апостола. Він учився у Київській Духовній Академії, але не скінчив там курса. Він вів жорстоку боротьбу не тільки пастирським словом, а й карами, навіть телесними, з недбалим духовенством і мирянами. Не дивлячись своє українське походження, він виступав проти старих звичаїв української церкви — виписав з Москви книжку про таїнства, щоб її виучувало слободсько-українське духовенство; звелів вислати в Бєлгородську консісторію з церков Слободської України богослужебні книжки українських друкарень і замінити їх виданнями московськими й київськими. Слободсько-українське духовенство одіслало усякі старинні книги, котрі знаходилися при церквах,— сі книжки так і залишилися у Бєлгороді під куполом соборної церкви, поки не пропали. Через те тепер по церквах Харківської єпархії менш книг українського друку, ніж їх повинно було бути. Вів Іоасаф боротьбу і з українськими дячками — вимагав, щоб се були люди посвячені у стихарь , але його прикази не могли порушити старого звичаю, котрий підтримувався усім складом народнього життя. І. Горленко був родичем Квіток; почасту бував у Харкові у них на Основі; піклувався він і про Харківський колегіум. Незмірно більше, одначе, зробив для Харківського колегіума, освіти і проповіді єпископ Самуїл Міславський.

Бєлгородські архієреї тільки наїздили у Слободську Україну, а звичайно пробували у Бєлгороді, через се явилася потреба в особливій слободсько-українській єпархії. Самостійна слободська єпархія була відчинена тільки у самому кінці XVIII ст. — у 1799 р., хоча й до того Харків був центральним містом України в церковних справах. На чолі церковних справ Харкійського полка до установи церковного правління у 1744 р. стояв соборний протопоп. Він був посередником між Бєлгородським архієреєм і церквами та мирянами Харківського полка. І так воно й повинно було бути, бо у Слободській Україні не було центральної влади, на зразок гетьманської, навіть у гражданських справах; не було і гетьманської столиці, а Харків був тільки єдиним з п'яти полкових міст. Во всіх полкових містах, здається, були свої протопопії. На чолі церковних справ стояли протопопи, бо вони були найстаршими серед духовенства, а соборна церква була немов урядовою церквою, без котрої неможливо було бути містові, і вона завжди містилася у кріпості серед казенних будівель. До Харківської протопопії, котра обіймала Харківський полк, належали теперішні Валківський та частина Вовчанського повіта, і у 1725 р. у ній було 86 церков. У харківському духовному уряді окрім протопопа було ще два члена, але усім орудував протопоп. Уся округа харківського духовного уряду поділялася на 5 відділів — окрім харківського, на валківський, нововодолазький, ольшанський і золочівський; на чолі їх стояли старші священники. Теж було, мабуть, і в, інших полках.

Церковна парахвія. Як же тоді була улаштована церковна парахвія? Устрій парахвій в Слободській Україні мав свої значні особливості в порівнянню з великоросійськими. Він теж виявляв з себе «черкасскую обыкность», принесену переселенцями з Задніпрянщини. Там вона була живою силою тодішнього, суспільства, бо такою зробили її обставини історичного життя — боротьба духовенства та народа за православну віру проти католицтва та унії. Парахвіянам самим треба було піклуватися про свою церкву, бо ніхто їм не допомагав у сьому ділі; а раз вони самі содержували на свій кошт духовенство і піклувалися про храм Божий, то вони мусили мати і великий вплив на вибори церковного причта, а з другого боку, сей церковний притч піклувався про релігійно-моральні потреби парахвіян — про школу задля народа. Переселенці, як тільки осідали на якомусь місці, перш усього починали будувати і по містах, і по містечках, і по селах свої парахвіяльні церкви, маючи іноді вже і свій власний церковний причт, по містах будували соборні церкви. У Харкові, наприклад Соборна Успенська церква (дерев'яна) була збудована у 1657—1658 рр., як про се писав у Москву харківський воєвода Офросимов, а ліс возили для неї яко казенної будівлі у кріпость служилі люди у 1657 р. Вона була маленька — стіни між углів було 4 сажня — і дуже бідна: воєвода Офросимов, котрий взагалі дуже ворожо відносився до харківських переселенців, писав у Москву до царя: «А образовъ местныхъ и деісусов нетъ — черкасы молятся бумажнымъ листамъ , своєму литовскому письму і сгенамъ , а книгь и заводу никаких нетъ , и за тебя, великій государь, молить Бога не по чемъ ; только лгутъ Богу и десятой части хвалы Богу не воздають. Нетъ євангелія напрестольнаго, ни служебника, ни требника, ни тріоді постной, ни трифолоя, ни апостола, ни минеи, ни октонха, ни шестоднева, ни псалтири слeдованной, ни євангелія толковаго. И о томъ вели свой милостивий указъ учинить, чтобъ было по чемъ за тебя, великій государь, молить Бога. А я, видячи ихь маловьріе, что поклоняются бумажннмь листами и стенкам, для того къ тебе и писалъ. И о томъ, как ты , великій государь, укажешь». Тут, у сьому листі, немов живий встає перед нами московський воєвода XVII ст. в його відносинах до православної віри взагалі і до православія українців особисто. Для нього українці неправославні, а немов погані, бо вони моляться не перед образами в дорогих шатах, а перед бумажними листами, де образи святих були написані не малярами, а зроблені в друкарнях літографським способом. У церкві не було по стінах ніякого малярства, бо де ж таки було його узяти у новому місті? А воєвода каже, що черкаси моляться голим стінам. У переселенців бракувало богослужебних книг, і де їх було їм узяти? А воєвода додає, що «черкаси лгуть Богови», бо не вичитують усього того, що в книгах написано. Але ще гірше для нього здається те, що молитися їм за царево здоров'я ні по чому. І ось він прохає царя, щоб той прислав богослужебних книжок і образи, а то у них тепер «маловьріє». Воєвода, очевисто, лічив істинно православними тільки себе та великоросіян, котрі сповняли усі церковні обряди; для нього уся віра і була в сих обрядах, і коли він не бачив у Успенському соборі образів місцьових святих та деісусів, себто образа Спасителя з Божою Матір'ю та Предтечею, для нього вони були маловірами і навіть обманщиками Бога. А харківці, одначе, дуже піклувалися про свою, соборну церкву, бо вже у 1657 р., значить, тоді, як ще не була збудована церква, вони одправили соборного попа Єремію, а також другого новопоставленого попа Василія з дияконом Іосифом у Москву до царя Олексія Михайловича подати йому оттаке прохання, написане, як треба було зробити, по-великоросійськи: «Бьютъ челомъ богомольцы твои бедные государева украинского дальняго города Харькова черкасскій попъ Ереміище й новопоставленные — попъ Василище и дьяконъ Іосипище да Чугуевского городу Печенежской слободи попъ Лукьянище. Приволоклися мы къ тебе, государь, бити челомъ о церковномъ строенью; и мы на Москве волочимся 4-ю неделю и черезъ тые часи спроелися, пити і исты нечего и скуфій у нась нетъ. Милосердний Государь пожалуй насъ, богомольцевъ своихъ, зели намъ беднымъ своего государева жалованья кормъ дать, чимъ тебе, государю, объ насъ Богъ известить. Царь-государь, смилуйся». І що ж? Нічого на церковні потреби їм цар не дав, а видали з Розряду на харч та на дорогу попам по карбованцю,а диякону 20-алтин. Царські подарунки були видані Харківському собору пізніше. І парахвіяне Успенського собору мусили послати звісного нам соборного диякона Іосифа у гетьманські городи, щоб купити там церковного вина для потреби своєї церкви. Але його на дорозі пограбували козаки Луговського і сербіяне — одняли вино і усе інше, що він закупив для церкви, одняли коня з саньми, зняли з нього самого одежу й скуфью, усього на 20 карб. І ось він приплентався до Москви і прохав царя дати йому грошей, щоб він міг вернутися до Харкова і не помер з голоду на Москві. Повелено було дати йому доброго сукна, яке звичайно носили попи. У 1658 р. подав цареві прохання піп-настоятель Харківського Успенского собора Іванище Афанасьев, де писав, що царському указу його поставлено попом у соборній церкві, а служити церковну службу і молитися за нього, государя, ні на чому, бо книжок не дадено. І ось він прохає видати богослужебні книжки й антиминс. Царь звелів видати напрестольне євангеліє, апостол, псалтир, минею общую, шестоднів з Приказу Великого Дворця і одіслати у Харків з попом Іванищем. У 1659 р. цар подарував Харківському Успенському собору церковні ризи, єпітрахіль, підрізник, стихарь, поручні, пояс, покрови для церковних сосудів, воздухи, срачиц на престол, ладан. З опису Харкова 1663 р. дізнаємося, що в Успенському соборі був тоді образ Пречистої шестилистовий з двома срібляними позолоченими вінцями, напрестольна Богоматір, благословенний хрест, царські двері, напрестольне євангеліє, мабуть, те саме, про котре сказано у опису 1724 р., що воно старе церковне московського друку 1657 р., шестоднів, апостол, псалтир, мідяне кадило; сі богослужебні книги й були царським жалуванням. Повинно було бути там тоді, одначе, як ми знаємо, і друге євангеліє Львівського друку 1636 р., бо воно надано у собор 1659 р.; були, мабуть, і інші церковні речі, але вже українського походження, їх не перелічував воєвода, бо вони не були вже царським жалуванням. У 1667 р. Успенський собор згорів, погоріли і церковні речі. У Москву поїхали протопоп Захарій Филимонович з дияконом і подали прохання, у котрому писали, що по царському указу збудована у Харкові соборна церква, а царського жалування до сієї церкви — риз, дзвонів, книг, образів і усякої церковної утварі, не дано, а які були дзвони і усякі церковні речі — жертви мирян, то усе у пожар 1664 р. погоріло з дзвонарнею та дзвонами; і ось вони прохали, щоб цар дав риз, дзвонів і книг. Цар велів видати з Казенного приказу ризи й стихарь з іншими потребними речами, а з Розрядного приказу — служебник; про служебник була зроблена приписка: «не куплено, бо дорогий»; але здається все-таки купили й його і дали підводи, щоб доїхати до Харкова; ризи були жовтої тафти, підрізник — зелений киндячий, єпітрахіль та поручні камчатні; і се усе взяли і розписалися в тім харківський отаман Тимохвій Лавринов і Матвій Кременчуцький. З другого документа видко, що незабаром після засновання Харкова збудована була і парафіяльна церква св. Миколая самими ж харківцями й їх парафіяльним священником отцом Стефаном, котрий писав цареві: «Бьетъ челомъ бьдный и разореный отъ крымскихъ людей и отъ черкасъ богомолецъ твой гор. Харькова новопоставленньїй попъ Стефанище. Пришелъ я съ прихожаны своими изъ разныхъ литовскихъ городовъ съ черкасы въ твой государевъ Харьковъ городъ и построили церковь св. Чудотворца Николая, а я богомолодецъ твой человекъ бедный и отъ черкасъ разорен и у той церкви нетъ книгъ и ризъ , непочемъ въ той церкви пети, а купить мне бедному нечем — человекъ бедный. Пожалуй меня, вели дать своего гос. жалованья — къ той церкви ризы, по чему въ той церкви было бы і петь и чтобъ твоє царское богомолье безъ пенія небыло». Цар звелів зробити ризи, підрізники, покрови на престол (у 1660р.). У 1659 р. у Харкові окрім собору були ще церкви — Благовіщенська і Троїцька. У 1663 р. були церкви — Соборна, Рождественська, Благовіщенська, Троїцька, Михайлівська, Миколаївська. У 1689 р. була збудована кам'яна Покровська монастирська церква, котра існує й нині, являючи'з себе пам'ятник української архітектури XVII ст. У 1688 р. була збудована кам'яна соборна церква замість старої дерев'яної. Тоді вже була й Дмитрієвська церква. У XVIII ст. у Харкові було 10 церков, з них одна монастирська і одна кладбищенська. Те, що бачимо у Харкові, робилося усюди: де тільки засновувалося поселення, там будувалася і церква. У Ізюмі бачимо соборну церкву Спаса.

Про заснування монастирів і про жертви їм від населення ми оповідали вже раніш. Парахвіяне содержували на свій кошт духовенство, і тільки один соборний причт получав жалування од казни. У XVIII ст. самі церкви повинні були давати внески у казну. Парахвіяне хотіли приймати участь і в виборах причта — се був старий український звичай: в Гетьманщині громади робили письменні умови з тими священниками, яких вибірали в свою церкву. Те ж хотіли робити і слобожане. Але бєлгородські архієреї вели боротьбу з мирянами проти їх змагань вибірати попів. Виборів не бувало, а все-таки парахвіяне мали великий вплив на постанову для них священників. Ось декілька прикладів таких настанов священників у Харкові. У XVIII ст. священник Троїцької церкви Крамаренко прийняв до себе як свого нащадка П. Копейчика, і на се згодилися і парахвіяне, і Бєлгородський архієрей. По проханню парахвіян і полковника Тевяшова того Копейчика посвятили у попа у І738 р. У 1743 р. одна частина парахвіян прохала Бєлгородського митрополита Антонія посвятити на попа його служку Бориса Янкевича, а друга була проти сього, кажучи, що у Троїцькій парахвії тільки 70 дворів, а по указу Петра Великого двох попів можливо було мати тільки таким парахвіянам, де було не менш 250 дворів. Ще до того Янкевич в слов'яно-латинських школах не учився і навіть не був дячком, а служенієм і требами і без нього вони задоволені. І все ж таки Янкевича назначено на посаду. Після смерті Янкевича парахвіяне вибрали у попи Ст. Іванова, і Бєлгородський владика затвердив його як учительного, себто освіченого, чоловіка. У слободі Бишкині, після того, як тамошній піп Василій постригся у ченці Сумського монастиря, парахвіяне, з відома старшини і за згодою лебединського протопопа, поєднали собі у попи архієрейського співаку, лебединського мешканця С. Осипова. У парахвії сій було 100 дворів, а церковної землі і сінокосів не було. І через те він повинен був, по українському звичаю, жити з церковних доходів і парахвіяльних треб. Тут ми бачимо й вибори, і умову громади з попом, і цікаву вказівку на український звичай забезпечування священника доходами з церкви та треб. У 1745 р. по проханню трьох парахвіян Троїцької церкви владика посвятив у диякони дячка Лавровського, але священник Янкевич написав владиці, що парахвіяне не допустять Лавровського до сієї посади, бо диякона й раніше тут не було і годуватися йому було ні з чого. Бєлгородські архієреї забороняли мати дяків, котрі не були посвячені у стихарь, а у Слобожанщині, як усюди в Україні, дячки служили по найму у громади. У 1742 р. протопоп собора Олександров писав: «По українському звичаю в церквах дячків і паламарів наймають парахвіяне на рік, а як їм не вподобається або вони не вподобаються парахвіянам, живуть і менше — по місяцю і навіть менш 2-х тижнів. І через те положити їх у штат неможливо». По Синодальному указу 1725 р. дячки та паламарі мусили бути з духовних, в Слободській Україні вони звичайно були людьми гражданського стану — чи з посполітих, чи з козаків, чи з міщан — хоч багато з них займали потім і попівські посади, особливо у другій половині XVII і першій половині XVIII ст., коли у Харкові ще не було Колегіума, котрий почав випускати з своїх учнів багато попів та дияконів. До основання Кблегіума більша частина попів училася тільки у тих церковно-народних школах, котрі були, як побачимо далі, усюди по Україні. Преосвященний Філарет каже: з діл ставленничеських видко, що в церковно-парахвіяльних школах училися усі ті, котрі потім були причетниками при церквах, а декотрі з них потім поступали в попи. Та й після заснування Колегіума небагато було освічених попів, а були и такі, котрі тільки и знали що часослов та псалтирь. Освічених батюшок, котрі скінчили Колегіум і уміли б казати проповіді, було небагацько у самому Харкові. При таких обставинах, більш усього парахвіяне цінували не стільки наукову освіту попа, скільки свідомість у церковній службі, таїнствах та требах, а також його життя і відносини до пастви, а про се краще відали парахвіяне, ніж бєлгородські архієреї. Особливо суворий догляд мали бєлгородські архієреї над попами-удовцями. Ми маємо грамоти трьох бєлгородських архієреїв XVIII століття — Петра, Антонія і Іоасафа про таких попів, їм давався дозвіл священствувати тільки на кілька років (три або що) і вони мусили доставляти похвалу про себе од протоієрея і парахвіян (а Іоасаф навіть посилав ще такого попа до схимника на сповідь); а як не було похвали, попа постригали в ченці, бо тоді вийшов указ приймати в монастирі тільки удовців-попів та солдат. В грамотах потрібувалося від попа, щоб він не мав у себе в домівці ніяких жінок, окрім матері, сестри та єдинокровної тітки, не ходив на гулянки та в шинки ради п'янства, не приймав участі ні в якому блюзнірстві (кощунстві), смішках та регітах. Але значіння парахвії зменшувалося: у XVI І ст. воно було більше, у XVIII — менше, а у XIX — ще менше. Навпаки значіння церковних старост все збільшувалося. Нарешті треба ще нам додати й те, що й попи дивилися на парахвію як на свою власність. Ось цікаве свідоцтво про се документа — немов справжньої купчої: «Року 1712 я мешканець Харківського Преображенського монастиря, а колишній Покровський піп села Липець овдовів і вступив в ченці, а половину своєї і батьківської Покровської парахвії в с. Липцях передав зятю свойому Іллі, котрою він володів до самої смерті; а після смерті його я, чернець Філарет, уступив половину сієї своєї парахвії небожові свойому о. Василію, його жінці й дітям безповоротно, а тая парахвія, котрою володів мій зять, нікому не винна і в заставу не віддана. У сьому я, ієромонах Філарет, свойому небожу і даю сію поступну запись. А при сьому були свідками — отаман Липецький Журченко, титарь Покровський Протасенко, Тим. Коваленко. До сєї поступної записі Архангельський піп с. Колупаєвки Тимохвій по проханню ієромонаха Філарета руку приложив. Липецький Покровський піп Іван уступив половину своєї парахвії, котра належала братові мойому Хомі, свойому зятеві Покровському попові Василію». Ся купча на парахвію, як ми бачимо, нічим не відріжняється од купчих на усяке майно і виявляє нам погляд на се діло тодішнього духовенства. Бєлгородський митрополит Ларіон ствердив розділ парахвії.

Замість жалування попи получали іноді землі. Ось цікава про се звістка. Піп с. Деркачів отець Яків з причтом подав у 1691 р. прохання бєлгородському воєводі, щоб йому дано було жалування, бо він був протопопом у соборній церкві в Чигирині, а після Руїни прийшов у Слобожанщину, збудував у с. Деркачах церкву Рождества Богородиці, потім поїхав до Москви, де прохав царя про ругу; але замість хлібного та грошового жалування велено було тільки дати йому 50 четвертей поля з вільних земель (себто 75 десятин). Земля була йому одведена у 1686 р. Син отця Якова Хведір Таранський вступив до Покровського монастиря і сьому монастиреві оддав пожалованну йому землю. Виходить, значить, так, що земля була йому дадена не на церкву, а у власність. Але й на користь церкви і причта Сумському собору одмежовано було у 1694 р. 761 десятина землі, хоч і не досить плодючої, і причт получав по 10 карб. руги.

Церковні брацтва. Що тодішня парахвія була живою народньою силою, видко з того, що вона утворювала так звані церковні брацтва із школами й шпиталями. Брацтва були дуже широко розповсюджені по Задніпрянщині і там робили дуже поважне діло — боронили православну віру, підтримували освіту, помагали бідним, убогим. У Слобожанщині брацтвам не треба було вже боронити віри та народності і через те вони тут обмежили себе метою благодійною та просвітньою. Переселенці з Задніпрянщини принесли з собою сей братерський звичай у Слобожанщину і з самого початку її заселення почали прохати собі дозволу у московського уряду утворяти братські трапези на користь своєї церкви і для сього, варити мед, пиво і бражку на храмові празники. Прохати про се треба було через те, що у Московській державі не було вільного продажу сих напитків. Чи були брацтва Слободської України зв'язані з ремесничими цехами, про се певних звісток не маємо. Знаємо тільки одне, що ремесничі цехи, як се ми бачили, ставили своєю метою також і піклування про храм Божий, себто виходить, що кожний цех являв з себе і церковне брацтво. Але чисто церковні брацтва могли існувати й там, де не було ремесничих цехів, наприклад, по деяких селах та містечках; церковні брацтва могли складатися із цехових і не з цехових братчиків. Переселенці прохали іноді про брацтва з самого початку свого поселення, значить, вони утворялися зараз після того, а можливо, що й разом з тим, як будувалася церква, бо на будівлю церкви треба було парахвіянам самим здобути гроші. Брацтво при Харківській церкві Рождества існувало вже у 1678 р. В перепису парахвій 1724 р. показаний при церкві Рождества братерський двір. Значить, і тоді при церкві Рождества було брацтво. По актах Курязького монастиря 1700 р. читаємо про харківця Григорія Івановича Голинського— братчика соборної церкви. У опису собора 1724 р. бачимо: «Брацький.двір на Торговищі, предмісті, межа з межою з двором Троїцької церкви». При Благовіщенській церкві по перепису 1724 р. бачимо на Набережній вулиці брацький двір; по перепису 1732 і 1775 рр. бачимо церковний двір з хатою. У 1778 р. сей двір був стверджений за церквою по купчій, де було сказано, що його куплено для церкви на брацтво. При Дмитрієвській церкві по перепису 1732 р. бачимо братерський двір, котрий у перепису 1724 р. називається церковним, по Титаревій вулиці (він існує й нині). З прохання парахвіян Михайловської церкви видко, що з 1711 р. у них було брацтво і церковний братерський двір; двір сей займав частиною причт, друга частина його оддавалася у найми; на сім же дворі продавався, особливо на храмовий празник, мед; гроші з його йшли на брацтво (у 1739 р. братчики зібрали на користь церк­ви до 20 карб.). По перепису 1732 р. при Троїцькій церкві був братерський двір; з перепису 1724 р. видко, що він був на Юрченковій вулиці. Перед празником Трійці, а також Різдва й Пасхи на зібрану церковним старостою грошову складку готувалися мед і братерська трапеза, в котрих приймали участь церковний причт і парахвіяне; тоді усім парахвіянам продавався на братерському дворі мед, і гроші оддавалися на церков, а частина йшла на старців. У 1685 р. вибрано було 73 карб., у 1786—64, у 1788—58. Брацький соборний двір мав тоді 2 хати і містився там, де тепер збудований собор. Таким побитом, при шести харківських церквах ми бачимо по документах 6 брацтв, але в дійсності їх повинно було бути ще більше, мабуть, стільки, скільки було церков. В однім документі, наприклад, згадується ще про братчика Харківської мурованої церкви, себто Покровського монастиря. Окрім брацтв бачимо ще й жіночу спілку «сестриць мироносиць» — се було також брацтво, але тільки жіноче. У 1701 р. була куплена на гроші сих мироносиць книга Пентикостарій для Курязького монастиря. Можливо, що сестри-мироносиці були немов би то «сестрами милосердія» теперішніх часів і приймали участь також і в похоронах, бо при Мироносицькій церкві був цвинтар з гробками. Бачимо ми брацтва і по селах Слобожанщини. Було брацтво, наприклад, у с. Липцях при церкві Миколая, і на користь його оддав селянин липецький Семен Михтан із жінкою Ганною Михтановський байрак на р. Харкові і пасіку з бджолами. Були брацтва у Перекопі, Кириківці, де споминається серед братчиків і старший церковний брат, багацько братчиків було у Котельві, куди в брацтво, засноване священником отцом Михайлом, подарував євангеліє котляр Санкевич, бо бачив піклування братчиків про церкву; були братства у слободі Ямній, у Колонтаєві при Михайлівській церкві, у Білопіллі, у с. Будках, у Змієві і т л.

Шпиталі. У тісному зв'язку з брацтвами, а іноді й самостійно, існували ще при церквах і парахвіях так звані шпиталі, себто приюти для убогих, старих і калік. При Троїцькій церкві у Харкові, наприклад, був шпиталь при брацтві. Як взяти на увагу, що у кінці XVIII ст. у ньому щороку умірало по кілька чоловік, треба міркувати, що там содержувалося більш одного-двох десятків душ. Вони називалися старцями, і серед них були й чоловіки, і старі, й молоді (од 18 до 75 років). Доживали свого віку тут і безприютні військові. Деякі жили тут навіть з дітьми. Бачимо ми шпиталь і при Харківському Успенському соборі. Були вони напевне і при других церквах міста Харкова. Бачимо ми їх і по інших містах, містечках та селах Слободської України. По документах вони були у Сумах при двох церквах, у слободі Деркачах, у слободі Сінній, у Білопіллі, у Прорубі, Бишкині, Межирічах, Шелудьківці, Левківці, Соколові, Липцях, Лозовій, Золочеві, Старій Водолазі, Охтирці (4 шпиталя), Богодухові — 2, Кириківці й Краснокутську — по 2, в Ізюмі — 3, Співаківці, Цареборисові, Ворожбі, Будилках, в Лебедині — 3.

Ось у такому тісному зв'язку з причтом жили тоді парахвіяне, і через те парахвія мала велику вагу у релігійному і моральному життю народа, через те так було багато тоді і церков відносно до числа населення. У 1724 р., наприклад, у Харкові було десять церков і парахвій на 1340 дворів, себто по 134 двори на кожну. Були й великі, й малі парахвії в 273 і в 100 дворів. Тепер у Харкові одна парахвія приходиться на куди більше число дворів, та й тодішніх дворів по населенню неможливо рівняти з теперішніми, тепер число церков у Харкові проти тих часів, скажімо, удвоїлося-утроїлося, а населення збільшилося у 57 разів (з семи до 400 тисяч).

Про релігійне та моральне значіння монастирів знаємо небагато. Харківський Покровський монастир мав велике значіння для освіти через те, що при ньому був заснований Харківський колегіум, котрий содержувався намонастирські кошти — на збори з церков і монастирів і на монастирські доходи. Церква Покровського монастиря виявляє з себе славетний пам'ятник української архітектура XVII ст. Про велике релігійне значіння Святогорського монастиря у XVII ст. ми оповідали вже раніш — він був тоді немов величезною парахвією для усієї полудневої Донецької країни. Цікаво, що в дуже поважній праці преосвященного Філарета — Історико-статистичному описанні Харківської єпархії, де є багацько документів з монастирського життя, майже нічого не сказано про моральний вплив монастирів на народне життя, а говориться майже тільки про їх земельні прибутки. Виходить так, що монастирі сими прибутками, особливо у XVIII ст. тільки й займалися, а у кінці століття монастирські землі були конфісковані і більша частина монастирів зачинена.

З життя духовенства. У свойому життю духовенство мало чим одріжнялося од суспільства, бо взагалі не було досить освічене. Священник Троїцької церкви Б. Янкевич не був ні в яких школах: руському чтенію, письму й церковному співу вивчив його дома батько, сумський посполітий; ніяким іншим наукам і майстерству його не навчали; в попи його назначив архієрей яко свого служку; більше він ніде не служив. В документах ми маємо декілька скарг натодішніх батюшок. Харківський піп Кореницький лаяв непотрібними словами свого товариша попа Млодзинського, а потім вискуб йому волосся на голові і у бороді і сховав те волосся собі за пазуху. Суперечилися сі попи за доходи з церковних треб. Піп Миколаївської церкви лаяв непотрібними словами, називав богомерзьким нехрещеним бусурманом і побив харківського городового отамана Булгакова на весіллі, коли усі пішли на двір танцювати (хоч се було зимою). У бійці був обвинувачений і піп Рождественської церкви І. Млодзинський, а його самого у церкві побила і вискубла йому волосся одна парахвіянка Кочержиха за те, що він прилюдно назвав її повією і вигнав із церкви її дочку покритку. Хоч вони між собою й помирился на тім, що Кочержиха дала 3 карб, на церкву, а попові тонкого сукна, сап'яну й козлини, а все-таки архієрей присудив Кочержиху вибити канчуками і одіслати на рік в дівочий монастир на роботи. Сей піп розп'янствувався до того, що у 1759 р. архієрей одіслав його у Святогорський монастир, щоб не було спокуси парахвіянам. Іоасаф Горленко за п'янство звелів двох попів побити киями й зіслати в монастир на покаяння. І серед ченців траплялися такі, котрих духовне начальство жорстоко карало. У 1749 р. .Іоасаф Горленко викинув з чернецтва і постановив побити киями і зіслати у заслання двох ченців Харківського Покровського монастиря за те, що вони поробили собі хвальшиві пашпорти і утекли з монастиря.